- Коли я заблукала в Кривому лісі, саме ти, Яносику, знайшов мене й привів додому. Коли ти бився із шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоїх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважає тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти - наш. До кого мені було ще йти? Батько старий… Якщо ти мені не допоможеш, то більше ніхто не допоможе.
- Але я не знаю, чим тобі допомогти! Хіба що запропонувати виїхати в Рим чи постригтися в черниці… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, - хоча й сумніваюся, що хтось із людей здатен допомогти тобі, навіть Його Святість. Але для початку я мушу хоча б довідатися, ЯК це відбулося!
- Гаразд, отче Яне. Я все тобі розповім. Ти слухав сотні сповідей - вислухай же й цю.
Розділ другий
1
Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вільгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловікам. Цього заперечити не міг ніхто, і сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна - рідкісне поєднання! - і вертіла чоловіком, як хотіла, на словах в усьому погоджуючись із суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрі лише розростаються в міру їхнього задоволення, і в першу чергу це стосується вродливих жінок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттів її з лишком вистачало, крім чоловіка, ще на двох-трьох гідних кавалерів, яких баронеса частенько міняла. Що, природно, не могло сховатися від охочого до пліток віденського вищого світу. Втім, розповідати про пригоди гулящої Лаури її законному чоловіку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацію заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весіллі барон щасливо не відав «примх» своєї дружини, а баронеса, повіривши у власну безкарність, остаточно втратила чуття міри й пустилася берега, нерідко усамітнюючись із новим обранцем у затишній кімнаті на балу або під час прийому.
Довго так тривати не могло із цілком зрозумілих причин, і під час одного прийому у Хофбурзі все відкрилося. Барон не тямив себе, пізно похопилася баронеса, нажаханий майбутнім, у передчутті дуелі невдачливий коханець і гості які смакували грандіозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останній нащадок шляхетного роду, знайшов у собі сили стриматися, - вирішив удома дати волю праведному гніву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дівиця, що випадково опинилася на прийомі - судячи з одягу й манер, дочка провінційного не надто заможного дворянина, - шепнула на вухо баронесі: «Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловік уже все забув. Але надалі благаю - будьте обережніші…» Лаура помітила, що дівиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вільгельма - і барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потім, схоже, хотів був повернутися, але передумав - і подружжя Айсендорфів поїхало у своїй кареті.
На великий подив і радість баронеси, вдома чоловік був з нею ласкавий і нічого не пам’ятав про те, що трапилося на прийомі. Слова дівиці цілком підтвердилися.
Тому, коли на черговому балу Лаура побачила смагляве обличчя, що промайнуло серед гостей, вона згадала його у зв’язку з пам’ятним випадком і відразу попрямувала до рятівниці. До кінця балу Лаура просто закохалася в Марту, і та наступного ж дня переїхала в маєток Айсендорфів й одразу ж зробилася товаришкою та довіреною подругою баронеси. Перші сумніви щодо походження Марти, яка назвалася молодшою дочкою зубожілого силезького шляхтича, якось самі собою вивітрилися, так само, як і здивування з приводу того, чому це дівчина з гарної родини подорожує сама, без супроводу; барон, котрий намагався щось заперечити дружині, невдовзі махнув рукою на її чергову примху - і молода Марта ґрунтовно оселилася в маєтку Айсендорфів.
Треба сказати, що баронеса, при всій своїй прихильності до нової компаньйонки, трохи побоювалася Марти, хоча не зізнавалася в цьому навіть сама собі. Недаремно ж розлючений Вільгельм фон Айсендорф, довідавшись про новий роман своєї дружини, у присутності Марти вмить ставав лагідним як ягня, геть забуваючи як про свою недавню лють, так і про її причину, поспішаючи вибачитися перед баронесою за те, що зірвався так безглуздо - зопалу й казна-чого!
«Відьма!» - думала часом Лаура про свою товаришку, і гнів, що пломенів у Марти в очах, коли вона утихомирювала барона, тільки переконував баронесу в цій думці.
Але баронеса була жінкою рішучою й не надто набожною, тож відьма, яка вірно служить їй, Лаурі, та справно відводить від неї гнів чоловіка, баронесу цілковито влаштовувала.
Отож Марта частенько одержувала в подарунок нові сукні, а іноді й перлове намисто, користувалася повною волею й не занадто обтяжувала себе якимись обов’язками, просто супроводжувала подружжя Айсендорфів на бали й звані вечори. Швидко призвичаївшись до вищого віденського світу, легко переймаючи або крадучи аристократичні манери, вона без особливих утруднень навчилася носити будь-яке вбрання з гідністю королеви, вести світські бесіди та бути в курсі всіх пліток (ну, саме це для підгальської злодійки було нйпростіше!). Про таке життя прийомна дочка Самуїла-баци із Шафляр могла тільки мріяти. І Марта з головою поринула у вишуканий вир балів, карнавалів, манірних виїздів і таємних пристрастей, що кипіли за фасадом зовнішньої респектабельності та благопристойності.
Усвідомлюючи скромні достоїнства своєї зовнішності, які тьмяніли поряд зі сліпучою баронесою Айсендорф, Марта була здивована, коли й коло неї почали упадати молодики, серед них і один віконт. Вигідно вискочити заміж було дуже принадно, але Марта з цим не квапилася, та й молодих людей цікавило поки що аж ніяк не весілля. Прихильно приймаючи залицяння й коштовні знаки уваги, Марта завбачливо тримала своїх кавалерів на відстані, періодично витягаючи з голів надто завзятих заздалегідь заготовлену фразу чи згадку про вчорашню розмову - і залицяльники бентежилися, червоніли й на якийсь час давали Марті спокій.
Оженити на собі одного з цих пихатих жевжиків Марта могла дуже легко, але те, як жила баронеса Айсендорф, її аж ніяк не надихало, та й ніхто із залицяльників не подобався Марті настільки, аби зважитися пов’язати з ним своє подальше життя.
Як часто буває, все вирішив випадок; і випадок цей звався Джозефом Воложем.
2
Джозеф Волож був кишеньковим злодієм. Спритним, щасливим, веселим - але кишеньковим злодієм. Із тих, кому тісно у власній шкірі, хто мимохідь украде важкий гаманець, набитий золотом, не забувши замість нього підсунути роззяві-власнику такий же важкий камінь, загорнутий у хустку, що його здивований та обурений потерпілий знайде, тільки-но прийшовши додому; із тих, хто половину добутого легковажно роздасть злиденним пиякам, на решту щедро почастує своїх приятелів, а до ранку знову залишиться ні з чим і, весело насвистуючи, вирушить на промисел.
Крав Джозеф переважно в багатих. О, зовсім не тому, що сумління не дозволяло йому обкрадати бідних - якщо нестатки дошкулять, то дуже навіть дозволяло! Поступливе сумління в такому разі заміняв простий і точний розрахунок: у багатих людей грошей більше. Отже, вкравши один раз, можна в достатку жити якийсь час, перш ніж доведеться знову вдатися до свого ремесла. А якщо скубти гамани занадто часто, та ще й у тому самому місті - зростає ризик попастися. Джозеф не хотів кидати Відня. Він йому подобався. Джозеф із задоволенням ходив в оперу - і не тільки «працювати», - він захоплювався віденською архітектурою, йому були до душі тутешні винарні й тутешні жінки…
Джозеф жив у Відні вже більше року і мав намір пожити ще - скільки зможе.
Але Джозеф був кишеньковим злодієм. ЛИШЕ кишеньковим злодієм. І дуже скоро з’ясував, що кишеньковий злодій, на думку віденського «дна», - аж ніяк не найбільш привілейована верства злодійської гільдії.
У Відні споконвіку цінувалися домушники. Саме вони вважалися тут злодійською елітою, хоча Джозеф так і не зміг зрозуміти - чому? Такий стан речей зачіпав його професійну гордість, і якось Джозеф зопалу кинув своєрідний виклик Арчибальдові Шварцу на прізвисько Грижа - визнаному авторитетові серед віденських домушників.
- А слабо гаманець зрізати, Грижо?! По особнячках, надто коли господарів дома немає, а челядь по шинках гуляє, - кожен шастати зуміє!
