Нація

совісного.

— Слава Йсу!

— Навіки слава Богу!

…І знов хреститься Фрозина чи то до образу Божої матері в капличці, чи до сплюндрованих рушників під хрестами, чи до трьох ніким не пізнаних, а, може, затаєних гуцулами, чиїхось синів.

І хреститься праворуч неї Їлачиха, в котрої лиш Бог знає, де її Їлак подівся. Ще до войни, ще при Польщі, перейшов на бік до москалів — та й слід за ним загубився.

— Чули'сте, Фрозинко… — не перестаючи хреститися, шепоче Їлачиха. — Звечора забрали всю фамілію Василя Слижукового. Сьогодні мають вивозити. Годованка їх, глуха Василина, пішла в ліс шукати овець, а ті гадали, що вона тікає… Біданка не чує, що їй кажуть вертатися, та й біжить собі під ліс… А той як стрілив — упала насмерть, та ще лицем у шипшину… Най Бог боронить! Ніц нема лиця. І хто її поховає, як Слижуків забирають?!

— А цих хто поховає?! — хрестячись, киває через плече Фрозина. — Не дають уже ховати, пси. Везуть до Косова, ніби то їм щось поможе, якби були впізнані… а там десь кидають у ями — та й уже. По всьому. Так, ніби й не було людини на світі…

МУЧИТЬ ФРОЗИНУ всередині нутра щось таке, ніби там розіклали ватру.

І пече той вогонь день відо дня.

І не дає їй ані дихати, ані спати, ані їсти.

Ходить Фрозина, зігнута вдвоє, то перед сільрадою, то перед конторою, куди викликають одне за одним Слижуків, Петрюків, Тораків, Гулеїв — десять фамілій нарахувала за раз — і так, ніби колють її кольки чи переймають пологи, — не знаходить собі місця.

У тиждень до войни, 15 червня сорок першого, за одну ніч вивезли всіх Штефуряків, Богданів і Пилип'юків. А в селі що не двір — то Богдан, що не третій — то Пилип'юк.

А після того вже які роки минули!

І тепер вичищають, ой вичищають… Самі не розуміючи, що вони роблять. Але все, що не роблять, — собі на голову.

У них бесіда коротка: в тих снідали, в тих вечеряли, а тих не вибили лісові — то треба брати;

ця була колись жінкою, а та — любкою в того, що тепер у боївці. Треба брати.

Ця своїм дітям виплела вовняні панчохи, а прийшли, перебрані в наших ці, що й добре говорити по-нашому не вміють, — та й забрали панчохи.

Є причина: треба вивозити. За пособництво.

Корова переїла конюшини, вдулася, не угледіли, здохла. А корову мали брати до колгоспу. Саботаж.

То тепер беруть до Сибіру коров'ячого господаря.

Беруть… беруть… беруть…

І не видно кінця-краю тому бранню. Так лиш заготівельники гребінками хапають чорниці в зрубах, бо їм приходить велика охота, коли бочки повніють таким дармовим добром.

Сказала би Фрозина хоч слово комусь лагідне, та що її слово, коли жінки зомлівають від плачу, як услід їм тужить худобина, й господарка ще світиться теплом і маєтком, а завтра маєтки розберуть чужі люди — й піде прахом нажите горбом і мозолями.

Сидить Фрозина під хатою — й чує, що мусить щось робити, бо серце тріскає з муки.

Вона застара, щоб носити в ліс штафетки — повідомлення. А через них молодіж женуть до Сибіру, як у войну німці гнали в Німеччину. Молодіж носить хлопцям у ліс повідомлення, що діється по селах. Але молодіж ще не знає, що назирці за ними повзе гадина.

О, Фрозина вже така стара, що нічого не може, але таки віддала в ліс три сорочки покійного Онуфрія та ще килим, що склала собі до смерті. Хто знає, яка буде її смерть? На тім світі однаково, чи вкриють тебе веретою чи килимом — тепліше не буде, а людям у лісі знадобиться.

Якби мала сина, то знає, де був би тепер, сама би справила, куди йти, а так — не мала нікого. Сама кості гріє на призьбі.

Кості гріє, а в старому нутрі пече вогнем. Руки її не для карабіна. Але й слухати оті плачі — вмлівання коло сільради, що нема на них ради, також не годна.

Уже й на її куті осиротіло три господарки, подивишся — кров із серця капає.

В одній розклала свої бебехи прислана з Донбасу вчителька,

в другій зробили колгоспний склад,

а третя поки що стоїть порожня, лиш на оборі дощі миють перевернену бочку від квашених огірків, а зогнилі огірки ніхто так і не визбирав.

Фрозина потепер чує, як кричить Міця Паленючка не своїми голосами з подвір'я: «А огірки? Огірки з бочки нащо перевертаєте, убійники?! Працю криваву нащо нищите?!»

Це Міця, Маруська Паленюкова, рве голос криком. Жінка, що жила тихо й беззвучно — як ласиця, голосу Маруськи добре не знав навіть її чоловік.

Забрали, іроди, забрали. І чого? Яблуня всохла в Паленюків, то й викорчував її ґазда. Добрий господар горілу смереку не тримає навіть у толоці, де пасеться худоба, не те що всохле дерево серед городу… Ага, то це ти, бандеро, зробив, щоби податок не платити із садовини?!

Треба забирати. Разом із дітьми й жінкою. Щоб іншим була наука.

Фрозина супроти цього зла нічого не може.

Ані ніц.

Отако, як синє за нігтем, — не може нічого.

Але й вогонь в її нутрі безконечний і нещадний.

І поки вона його не вивільнить — не буде їй ні спання, ні снідання.

2

…РАНО ВОНА ПІШЛА по людях.

їй багато не треба — лиш дванадцять хат.

Ба, вже одинадцять, бо сама Фрозина буде першою, а хто буде другою?

Вона надумала гадку не хитру, але й не шкідливу. Збереться їх дванадцять жінок-удовиць та й наймуть у церкві дванадцять вдовиних службів. Аби Бог відвернув цю чуму з їхнього села, аби змилосердився над людськими й своїми дітьми, й очистив край від страшної пошесті, й зглянувся з неба на рабів своїх стражденних і не захищених.

Та ж не може бути, щоб не діялася Божа воля на оцю коросту, на ці воші, що присіли край уздовж і впоперек, і п'ють живу кров — і не напиваються!

У 1927 році, як повінь стала врівень із хатами й садами, Фрозина з сільськими жінками проколінкувала в церкві всю службу — одну лиш службу простояли на колінах дванадцять удовиць! — і повінь на ніч упала. Відступила вода перед молитвою!

А коли була засуха у сорок сьомому, то жінки не так само робили?

А тут буде не одна, а дванадцять службів!

Рано й увечір,

рано й увечір,

і так шість божих днів…

О, Фрозинині товаришки з повені всі пішли би тепер за нею, та лишилося їх лиш три: вона, Катерина Бундячка, що її чоловіка вода тоді взяла на сплавах-дарабах, і Василина Шиманська, чийого Прокопа грім убив на самого Іллі.

Ці й тепер підуть. Казати багато не треба.

А до решти треба йти просити.

Та як їм казати про таку службу?

Вдовиний хліб — гіркий хліб, а життя — ще гіркіше. А Фрозина не певна, чим дихає вдовина душа, токмо, нестара, не прив'яла.

Треба йти до тих, за кого певна.

Та ба, тих також позабирали. Бо згинули їхні ґосподарики, ой згинули… Без свічечки, без трембіти, без хреста.