серця — коло паспорта. Маруся знає, де. Дайте каплі, дайте води — та й попустить. За бабою ніхто не вмре з плачу.
Я то вже казала, але тобі ще раз скажу: труну щоби несли онуки. Дмитрика не треба, бо він має радикуліт і не годен буде бабу турлюнькати до цвинтаря. А хрест най несе сусід Іван. Добрий, сарака, сусід. Молодий, а добрий, як кавалок хліба.
І дивіться, не забудьте мене поховати коло моїх діточок. Але дивіться, аби не зачепити старих домовин. Най Іван-гробар копає поволеньки, він один добре знає, де вся фамілія похована. Отак коло грушки й коло мого дідика ще бабка поміститься, а потому вже треба буде друге місце на фамілію шукати.
Так умирають люди, скажу тобі, що місця на цвинтарі мало. І не будеш битися за місце на цвинтарі. Доста, що за місця на хати б'ються. Уже, дивися, в селі й доброго місця на хати нема, так люди вибудувалися! Все якась мочара, або яке каміння. А за добре місце — ціла біда межи людьми пішла. Всі хочуть будуватися, мають за що, та дивися, скоро не буде де. Повиїхають до міста — та й уже, самі старі діди лишаться.
Але й за дідів тепер тяжко. Не жиють довго наші діди. Вже вдовиць подивися скільки лише коло нас зробилося за цей рік. Високосний — він і є високосний. І Маруська лишилася сама, й Одокія, й Штефа.
А я колись-то казала Марусьці: «Йой, не зав'язуйте хату у високосний рік!» Ну, добре, зав'язали — то вже. Але не сідайте в хату у високосний рік. Ні, не послухали, бо син з армії приходить, дівку має, буде женитися.
Син оженився, в місто звіявся, а тата до двох років не стало. Так що не нажився в новій хаті. А Маруська тепер сама в кухні надворі доживає. А хата стоїть — й нікому вже не треба хати. Хіба яких квартирантів Маруська возьме на свою голову, бо то здуріти можна на голову від самотності.
А Штефа? Не то саме? То саме! У високосний рік віддавалася, та ще в маю, най Бог боронить! А відговорювали — ніхто не слухав. А то, дивися, так збіглося: високосний рік та ще май місяць. А хто жениться чи віддається у маю — той мається все життя. Дивися, що було зі Штефою. Віддалася за якогось хлопця з долу. Забрав її до себе. Потому — надумали будуватися тут, зав'язали хату. Потому — лишили фундамент, пішли десь туда на діл. Хотіли купити готову хату. Щось там не так вийшло, вернулися сюда. І так вони, сироти, маялися уже тому буде сьомий рік. А на восьмий — умер Штефин Славко. Ліг спати — та й умер. Нічого його не боліло, а спокійнився тихонько, як і не було. Ні дітей не нажили, ні хату не добудували, ні багатства їй не лишив, та й Штефа слаба по-женському. Ото, кажу тобі, віддаватися в високосний рік та ще в маю — нема гіршої гризоти… Але це вже друге.
Скажу тобі, дочко, таке: як мине рік по моїй смерті, то не кладіть ніякий пам'ятник, пам'ятника не треба, щоби залізо й камінь не тиснули груди. І так за ціле життя біда натиснулася. Покладіть файний хрест, напишіть, що під ним лежить Юстина, дочка Семена Паленюка, мама чотирьох синів і трьох дочок, жінка Петра Борсука — та й буде.
…І ніколи не плачте за мною, бо мені на тім світі буде тяжко. Як буду знати, що ви плачете без мене, не буде мені добре на тому світі. Мені на цьому світі часом бувало добре, а ви хочете, щоби на тому було зле. А як мені без вас таки буде зле — то сама прийду, як треба буде. А як котромусь буду снитися — дайте за «простибі». Не шкодуйте перед моєї душі за «простибі» давати. Я ніколи не шкодувала ні своєму, ні чужому ні хліба, ні до хліба.
І не тужіть довго. Туга людину старить. Та й від людей нефайно. Згадати — згадуйте. Службу за упокій душі наймайте. Але не ридайте так, якби учора мене поховали. То є недобре. А як ідете межи люди — не наводіть тугу на людей. У них своєї туги стає. А я уже не така молодюська, щоби за мене тугу на цілий світ наводити.
І скажу тобі, дочко, напослідок таке. На весіллях до року не співайте й не гуляйте, бо то не годиться, та й від людей встид буде. Мені там уже однаково буде, чи ви веселитеся, чи ні, але то є такий закон людський і не треба його переступати. Видиш, що робиться, як
То вже якось побережіться. Але, як мус буде до когось іти на весілля, — то йдіть. Сидіть собі та й думайте, як би тішилася наша мамка, що ми годні й маємо з чим іти межи люди. Співати не співайте, але думати — думайте.
А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде.
Ба-а-ац… Я звідти не вернуся й перепитися з вами не буду. Мертві сорому не мають. А тепер якось так є, що людину доводять до того, щоби й живі вже не мали сорому.
Але що вас учити. Однаково зробите по-своєму. Я видіти не буду. Видіти буде ваша, дочко, совість. Хоч ти мені й не дочка… Але ми всі тут рідня…
Вересневе сонечко лагідно розливається по подвір'ю й довколишніх горах.
У такт легкому вітерцеві за парканом погойдуються мальви й флокси.
Рій ос гуде над медовими грушками-падалицями.
Блаженна Маріка вдруге намотує попри нас свою неблизьку дорогу.
Юстинина невістка крутить криничну корбу, а потім хлюпає водою якось так смачно й голосно, що хочеться сміятися.
Ми ще трохи сидимо з Юстиною мовчки під стіною, ловлячи нескупе ранкове тепло. А далі мовчки разом підводимося.
Удвох накриваємо домовину з речами потеплілою від сонця кришкою й заносимо у веранду. Двоє веселих Юстининих правнуків — Юрчик і Михайлик — легко здіймають труну на плечі й несуть на горище.
Крізь скло веранди я дивлюся то на вулицю, то на Юстину, що п'є воду з відра коло криниці, — й чую, що хочу обняти маленьку жінку, яка мене, як і всіх, хто до неї приходить, називає дочкою.
Я обняла б її й міцно притиснула до себе, й так довго стояла б, не відриваючи своєї голови від здитинілого плеча, й чомусь би плакала, як мені здається, аж до завтра.
Але я виходжу на подвір'я й ми поперемінно п'ємо з Юстиною воду з одного горнятка з намальованими на ньому двома голубами. Цьому горняткові на криниці, як і домовині, десь буде також понад чверть віку.
Юстина з прикладеною дашком до чола долонею дивиться від криниці на вулицю.
Веду очима за її поглядом, але вона дивиться крізь вулицю, довколишні будинки, сади й городи якось так далеко, що я навіть не розумію куди…
Київ,
березень-липень 2000 року
