самої Венери тілом. Вона дочка державного діяча… закохана в юнака, що його вона мало не щодня бачить через вікно…
і що стане її прокляттям. Ось ця, друга, це — вчений. Він стоїть на порозі відкриття загальної теорії гравітації, яка має силу в його світі,— в тому світі, межами якого є залізні стіни барабана, — і готується до боротьби, щоб довести, що правда на його боці, самітній, ще й майже сліпий, і він таки осліпне, Тихий… а там, вище, то член капланської колегії, він переживає тепер найтяжчі дні свого життя, бо втратив віру в існування своєї безсмертної душі; поряд, за перегородкою, стоїть… але не буду розповідати вам про життя всіх істот, яких я створив…
— Можна вас перебити? — спитав я. — Хотілося б знати… — Hi! He можна! — гаркнув Коркоран. — Нікому не можна! Зараз я говорю! Ви ще нічого не зрозуміли. Ви гадаєте, що там, у тому барабані, зафіксовані найрізноманітніші сигнали, наче на грамофонній платівці, що події складені, як мелодія, з усіма октавами і що вони лише чекають, щоб голка оживила їх, як музику на платівці, що ті скрині відтворюють по черзі акорди запрограмованих наперед переживань. Неправда! Неправда! — пронизливо заволав він, аж у бляшаному склепінні озвалась луна. — Вміст цього барабана є для них тим, чим для вас є світ, у якому ви живете! Адже коли ви їсте, спите, встаєте, подорожуєте, відвідуєте старих психопатів, вам не спадає на думку, — що все це грамофонна платівка, запис якої ви називаєте дійсністю!
— Але… — почав був я.
— Мовчіть! — перебив мене Коркоран. — Не заважайте!
Я говорю!
Я подумав, що кожен, хто називає його хамом, має для цього підстави, але змушений був згважно слухати, бо те, що він говорив, справді було нечзгаане. Коркоран і далі кричав: — Доля моїх скринь не складена наперед, до кінця. Події розміщені там, у барабані, на рівновіддалених рядах стрічок, і лише селектор, який діє за принципом сліпого випадку, вирішує, з якої серії стрічок забірник чуттєвих вражень даної скрині буде діставати в наступну мить зміст. Звичайно, так просто, як я говорю, воно не є, бо скрині самі певною мірою можуть впливати на рух забірника, а випадковий відбір відбувається лише тоді, коли ці мої створіння поводяться пасивно… бо вони все ж мають вільну волю, а обмежує їх те саме, що й нас. Чинна структура індивідуальності, симпатії, вроджені каліцтва, зовнішні умови, рівень інтелігентності — я не можу вдаватись у всі деталі…
— Якщо навіть так, — швидко встряв я, — то чому вони не усвідомлюють того, що вони залізні скрині, а не руда дівчина чи кап…
Тільки-но я встиг вимовити це, як він перебив мене: — Не вдавайте з себе віслюка! Ви складаєтеся з атомів, адже так? Відчзгааєте ви свої атоми?
— Ні.
— Атоми утворюють молекули білка. Ви вдогуваєте свій білок?
— Ні.
— Кожної миті, вдень і вночі вас пронизують космічні промені. Ви це відчзгааєте? — Hi.
— Тож, як мої скрині можуть дізнатися, що вони скрині, дурню?! Так само, як для вас цей світ є аутентичним і єдиним, так і для них аутентичною і єдино реальною є сутність, яка плине до їхніх електронних мозків з мого барабана… В цьому барабані, Тихий, знаходиться їхній світ, а їхні тіла — існуючі в нашій дійсності не інакше, як певні, відносно сталі скупчення отворів на перфострічках — знаходяться в середині скринь..: Та, крайня з того боку, вважає себе жінкою надзвичайної вроди. Можу вам детально розповісти, що вона бачить, коли гола видивляється на себе в дзеркало, яке вона полюбляє коштовне каміння. Які штучки вигадує, щоб спокусити чоловіків. Все це я знаю, бо це я, за допомогою свого ДОЛЕПИСУ, створив її. її форму — для нас уявну, а для неї реальну — такими реальними — з обличчям, зубами, запахом поту, зі шрамом від стилету на лопатці, з косами й орхідеями, що їх вона до них пришпилює,— якими реальними є для вас ваші руки, ноги, живіт, шия і голова! Сподіваюся, що ви не сумніваєтесь у своєму існуванні…?
— Ні,— спокійно відповів я. На мене ніхто ніколи так не кричав, і, може, це мене навіть тішило б, але надто приголомшили мене слова професора, — якому я повірив, бо приводу для недовіри не було, — аби звертати увагу в цю мить на його манери…
— Тихий, — трохи спокійніше провадив далі професор, — я сказав, між іншим, що в мене тут є вчений. Оця скриня навпроти вас. Він досліджує свій світ, але ніколи — розумієте — ніколи в нього не виникне навіть підозри, що його світ нереальний, що він марнує час і сили на проникнення в те, що є лише серією касет з намотаною кінострічкою, а його руки, ноги, очі, його власні сліпнучі очі, не тільки пошкодження, викликане в його електронному мозку розрядом відповідних імпульсів. Щоб зрозуміти це, йому треба вийти назовні з своєї скрині, тобто, з самого себе і перестати мислити своїм мозком, що так само неможливо, як неможливо, щоб ви могли пересвідчитись в існуванні цієї холодної, важкої скрині інакше, ніж дотиком і зором.
— Але, завдяки фізиці, я знаю, що складаюся з атомів, — мовив я. Коркоран категоричним жестом підвів долоню.
— Він теж про це знає. В нього є своя лабораторія, а в ній всі прилади, які тільки можуть існувати в його світі… він спостерігає в телескоп зірки, вивчає їхній рух, відчуваючи холодний дотик окуляра на обличчі — ні, не тепер. Тепер, як це він часто робить, він вийшов у безлюдний сад біля його лабораторії і прогулюється під лагідним промінням, бо в його світі саме схід сонця…
— А де інші люди — ті, серед яких він живе? — запитав я.
— Інші люди? Звичайно, кожна з цих скринь, з цих істот буває серед людей… вони знаходяться — всі — в барабані…
Бачу, що ви все ще не можете зрозуміти! Отже, може вашу уяву пробудить приклад, хоч і далекий. У своїх снах ви зустрічаєте різних людей — часом таких, яких ви ніколи не бачили й не знали, — і провадите з ними вві сні розмови — хіба не так?
— Так…
— Тих людей породжує мозок. Але вві сні ви цього не усвідомлюєте. Звертаю вашу увагу — це був лише приклад.
З ними, — показав Коркоран рукою, — трохи інакше. Це не вони породжують своїх близьких і чужих їм людей, — вони вже є в барабані, цілі юрми, і якщо, скажімо, моєму вченому забаглося б раптом вийти зі свого саду і забалакати до першого-ліпшого перехожого, то, відкривши барабан, ви побачили б, як це робиться: скоряючись імпульсу, забірник його відчуттів трохи збочить зі своєї теперішньої доріжки, перейде на іншу стрічку і почне приймати те, що на ній запрограмовано; я кажу «забірник», але насправді це сотні мікроскопічних електроприймачів, оскільки, так само як ви осягаєте світ зором, нюхом, дотиком, вестибюляторним апаратом — так і він сприймає свій «світ» за допомогою окремих вводів відчуттів, окремих каналів, і аж тоді його електронний мозок сплавляє всі ці враження в єдине ціле. Але ці технічні деталі для нас мало істотні. До цієї миті, коли механізм було запущено, це була, можу вас запевнити, проблема терпіння і більш нічого. Читайте філософів, Тихий, і ви пересвідчитесь як мало можна покладатися на свої чуттєві враження, які вони ненадійні, оманливі, але ж у нас немає нічого іншого, крім них; так само, — сказав він, піднявши руку— і в них. Але так само, як нам, це і їм не перешкоджає кохати, прагнути, ненавидіти; вони можуть доторкуватися до інших людей, щоб цілувати їх чи вбивати… отак ці мої створіння, у своїй вічній залізній нерухомості, віддаються пристрастям і захопленням, зраджують одне одного, сумують, мріють…
— Ви думаєте, що це безплідне? — спитав я несподівано, а Коркоран зміряв мене своїми проникливими очима. Якийсь час стояв мовчки. — Так, Тихий, — сказав він нарешті,— добре, що я привів вас сюди… кожен з тих ідіотів, кому я показував це, починав проклинати мою жорстокість… Що ви хочете сказати?
— Ви доставляєте їм тільки сировину, — сказав я, — у вигляді імпульсів. Аналогічно, як її нам доставляє навколишній світ. Коли я стою і дивлюся на зорі — то те, що я відчуваю і думаю при цьому, належить тільки мені, а не навколишньому світові. Вони, — я показав рукою на ряди скринь, — так само.
— Це правда, — сухо мовив професор. Він зіщулився і ніби поменшав від того. — Але якщо ви сказали так, не вдаючись до безмозких висновків, то, певно, вже розумієте, навіщо я їх створив?
— Здогадуюсь. Але мені хотілося б, щоб ви розповіли про це сам.
