нічого не чекати від мене на інші літери.
— Але я хочу, щоб були мурівки! — крикнув Кляпавцій.
— Мурівок не буде, — відрубала машина. — Ти краще подивися на світ, сповнений тепер величезних чорних дір, сповнений Ніщо, яке заповнює бездонні прірви між зорями.
Як усе тепер просякнуте цим Ніщо, як нависає воно тепер над кожною молекулою Буття. Це твоїх рук справа, мій заздріснику! Не думаю, щоб майбутні покоління благословили тебе за це…
— Може, вони не дізнаються… може, не помітять… — пробурмотів пополотнілий Кляпавцій, з жахом дивлячись у порожнечу чорного неба й не сміючи навіть глянути в очі своєму колезі.
Лишивши Трурля біля машини, яка вміла все на літеру «Н», він, скрадаючись, вернувся до себе додому. А світ і понині так само продірявлений Небуттям, як у ту мить, коли Кляпавцій зупинив машину. А оскільки не вдалося ще створити машину, яка робила б усе на якусь іншу літеру, то не виключено, що ніколи вже не буде таких чудових явищ, як пітьмухи й мурівки, — на віки вічні.
ТРУРЛЕВА МАШИНА
Одного разу конструктор Трурль збудував дев’ятиповерхову мислячу машину. Скінчивши основну роботу, він покрив машину білим лаком. Тоді пофарбував наріжники в лілове, а, придивившися збоку, передню частину свого витвору приоздобив ще й дрібнішими візерунками; там же, де мало бути чоло машини, поклав легкий жовтогарячий мазок. Неабияк задоволений, він аж присвиснув тихенько і — так ото лише для годиться — взяв та й запитав у машини звичайнісіньку річ: скільки буде двічі по два.
Машина заходилася працювати. Перше загорілися лампи, заясніли контури машини, загучав, наче водоспад, струм по дротах, заграли зчеплення, потім розжарилися котушки, завирувало всередині, загуркотіло, задудніло, і по всій рівнині розлігся такий гам, що Трурль подумав: «Треба буде спорудити для машини спеціального мислеглушника». Тим часом машина без упину працювала — так, немовби розв’язувала найскладніші космічні проблеми. Під машиною двигтіла земля, розсувався пісок у неї з-під стіп, вистрелювали запобіжники, як корки з пляшок, а реле аж надривалося від натуги. Нарешті, коли Трурлеві досить уже набрид цей шарварок, машина нагло вгамувалася і промовила громовим голосом: — СІМ.
— Ну, ну, моя дорогенька! — здивувався Трурль. — Помиляєшся, двічі по два — це чотири, поправся, будь ласка.
Отже, скільки буде двічі по два?
— СІМ, — як стій відповіла машина.
Зітхнувши, Трурль хоч-не-хоч мусив знову надягати фартуха, якого вже був скинув. Він закасав високо рукави, відчинив нижні дверцята в машині й забрався до її нутра. Довго не виходив звідти, чути було, як він гатить молотом, як щось відкручує, щось там зварює, щось прилютовує, як вбігає, гупаючи по бляшаних сходинках, то на сьомий поверх, то на дев’ятий, і відразу щодуху мчить униз. Спробував Трурль пустити струм — і десь усередині машини аж зашкварчало, а в електрофорів виросли фіолетові вуса. Мозолився він так дві години і вийшов на свіже повітря увесь закіптюжений, але й задоволений. Поскладав він своє робоче причандалля, кинув фартуха на землю, витер обличчя й руки і, вже відходячи, просто собі так, заради святого спокою, спитав: — То скільки буде двічі по два?
— СІМ, — відповіла машина.
Трурль вилаявся круто, та не було ніякої ради — знов узявся длубатись у машині: щось там поправляв, з’єднував, розлютовував, переставляв, а коли нарешті втретє довідався, що двічі по два сім, — у розпачі опустився на найнижчу приступку машини. Сидів він отак, аж це нагодився Кляпавцій. Гість спитав Трурля, чом він так зажурений, що виглядом нагадує мерця, і той розповів Кляпавцієві про свій клопіт. Кляпавцій сам зо два рази забирався в нутро машини, пробував направити і те, і те, але коли по цьому запитував у машини, скільки буде два плюс один, — вона відповідала: «Шість», а один плюс один, на думку машини, дорівнювало нулеві. Кляпавцій почухав потилицю, відкашлявся і мовив: — Нічого не вдієш, друзяко, треба дивитися правді у вічі.
Ти збудував не ту машину, що хотів. Але будь-яке негативне явище має свій позитивний бік, і ця машина так само.
— Цікаво мені знати, який? Г — відповів Трурль і копнув ногою підмурівок машини, що на ньому сидів.
— Не роби того, — сказала машина.
— О, бачиш, вона вразлива. Отже… Що це я хотів сказати? Ага, машина ця, без сумніву, дурна, і то не такою собі звичайною пересічною дурістю, ні-ні! Вона, ця машина, скільки я на цьому розуміюся, — а я, як ти знаєш, визнаний спеціаліст, — вона є най дурніша мисляча машина в цілому світі. Це вже не абищо! Зумисне її збудувати було б нелегко, ба навіть, гадаю, і зовсім неможливо. Ця машина не тільки дурна, але до того ще й уперта, як віл, тобто має характер, властивий ідіотам, бо ж саме вони страшенно вперті. — На дідька мені така машина? — спитав Трурль і вдруге копнув підмурівок машини.
— Серйозно тебе попереджую, — не роби того, — сказала машина.
— О, будь ласка, ти вже маєш серйозне попередження, — байдужим тоном скоментував Кляпавцій. — Ти бачиш, вона не тільки вразлива, і тупа, і вперта, вона ще й гоноровита, а маючи стільки властивостей, можна чимало чого досягти, го-го, це я тобі кажу!
— Добре, але що я, власне, можу з нею робити? — спитав Трурль.
— Мені важко так зразу відповісти. Ну, скажімо, ти можеш показувати її на виставці, з платним входом, щоб кожен охочий міг оглянути найдурнішу мислячу машину на світі.
Скільки в ній поверхів? Дев’ять? Ото будь ласка, маєш, — адже ж такого велетенського ідіота ніхто досі не бачив.
Ця виставка не тільки повернула б тобі кошти, витрачені на спорудження машини, а й…
— Дай мені спокій, нічого я не буду показувати! — відрубав Трурль, звівся на рівні ноги і, не втримавшись, копнув машину ще раз.
— Втретє серйозно тебе попереджую, — сказала машина.
— А то що? — з серцем крикнув Трурль, ображений на її пиху. — Ти… Ти… — не знайшовши слова, він іще декілька разів копнув машину й зарепетував: — Ти тільки на це й придатна, зрозуміло?
— Ти образив мене вчетверте, вп’яте, вшосте й увосьме, — сказала машина. — Через це я більше не рахуватиму. Надалі я відмовляюся відповідати на запитання стосовні математики.
— Вона відмовляється! Гляньте на неї! — роз’юшився Трурль, допечений до живого. — Після шести в неї іде вісім, — ти зауважив, Кляпавцію? Не сім, а вісім! І вона має ще нахабство відмовлятися отак виконувати математичні завдання! А на тобі! на тобі! на тобі! Ще хочеш?
У відповідь машина задвигтіла, затряслася і, не кажучи й слова, почала з усіх сил видобуватися з фундаменту.
Був він глибокий, отож машина мусила повигинати численні опори, поки видобулася з землі, залишивши в ній покручені бетонні балки з оголеними прутами арматури.
Вивільнившись, машина, наче ногата фортеця, посунула на двох конструкторів. Трурль був такий ошелешений цим дивом, що не намагався навіть утікати від машини, яка мала виразний намір розчавити його. На щастя, Кляпавцій, трохи менше збитий з плигу, схопив приятеля за руку і силою потягнув його вбік, і так вони відбігли на якусь там відстань. А коли озирнулися, то побачили — висока, як башта, машина, похитуючись, повагом ішла за ними. Ступаючи, вона щокроку занурювалась мало не по другий поверх, але вперто й невтомно видобувалася з піску і таки перла просто на них.
— Ну, такого ще світ не бачив! — мовив Трурль, якому аж дух забило від подиву. — Машина збунтувалась! Що тепер робити?
— Чекати й пильнувати, — відповів кмітливіший Кляпавцій. — Може, щось з’ясується.
