І розмірковував далі: — Яка страшна таємниця оповиває все на цій квадратній планеті з квадратним сонцем, непристойними гномиками в в спині й цукровим льодяником у вусі! Я завжди думав, що коли вже займаюся наукою і вдосконаленням, як звичайнісінький робот, то яке ж то вдосконалення й наука мають бути серед краще розвинутих, не кажучи вже про найдосконаліших! Здається, що чого-чого, але розмов, а надто зі мною, вони зовсім не бажають. А їх треба неодмінно до цього змусити — але як? Хіба допекти їм, так уприкрити життя, так надокучити, аби не могли вже мене терціти!
Щоправда, в цьому є деякий ризик, бо, розгнівавшись, вони могли б знищити мене легше, аніж я блощицю. Хоча важко припустити, щоб вони вдалися до брутальних методів. А зрештою, жадоба пізнання палить мені душу. Все одно!
Спробую!
Подумавши це, я схопився на рівні ноги, хоч уже зовсім поночіло, і давай щосили верещати, перекидатися через голову, стрибати, дригатися, штурхати ногами тих, що лежали найближче, сипати їм в очі піском, підскакувати, танцювати, гарчати так, що аж зовсім захрип. Потім я сів, зробив кілька гімнастичних вправ і знову кинувся поміж них, як знавіснілий буйвол. А вони оберталися до мене спинами, підставляли під мої удари діамантові подушечки й перинки, а коли я вже десь уп’ятсоте перекинувся через голову, в моїй запамороченій голові сяйнуло: ото б здивувався мій щирий приятель, якби міг бачити мене в цю мить, хай би глянув, що я виробляю на планеті, котра осягнула Найвищої Фази Космічного Розвитку!!! — Та це зовсім не заважало мені далі гарчати й притупувати. Бо я чув, як вони тихенько шепотілися: — Колего!..
— А що?
— Чи чуєте, що робиться?
— Чом би не чув.
— Оце щойно мало голови мені не розтовк.
— То одягни собі іншу. — Але він спати не дає.
— Що?
— Та кажу, що не дає спати…
— Видно, з цікавості,— додав третій пошепки.
— Страшенно вже його розібрало!
— То як, зробити йому щось, чи хай нас далі мучить?
— Але що?
— Або я знаю? Може, змінити йому характер?
— Коли ж воно якось негарно…
— А чого ж він такий затятий? Чуєш, як виє?
— Ну, то я зараз…
Вони щось там пошепотіли між собою, а я й далі вив, гавкав і брикався, зосереджуючись на тих місцях, звідки чувся шепіт. Я саме стояв на голові, тобто головою на животі одного з них, коли мене оповила чорна ніч небуття; темрява запаморочила мені свідомість, але це тривало — так мені принаймні здавалося, коли прийшов до тями, — ледве частку секунди. Ще боліли всі кості від брикань і присідань, але я вже знаходився не на планеті. Сидів, не здатний поворухнути ні рукою, ні ногою в центральному салоні мого корабля, а тим, що мене тримало, була справжня гора баночок з варенням, дримб і марципанових ведмедиків, катеринок з діамантовими дзвіночками, талярів, дукатів, золотих сережок, браслетів і інших коштовностей, які так сяяли, що я аж примружив очі. Коли ж я з величезним зусиллям видобувся з-під тієї гори скарбів, то побачив за вікном зоряний краєвид і в ньому ані сліду від квадратного сонця. А дані приладів незабаром показали, що довелося б летіти з повною швидкістю шість тисяч років, аби повернутися в ту околицю. Отак енеферці позбулися мене, коли я надто вже дався їм узнаки. Зрозумівши, що навіть повернувшись до них, нічого не дізнаюся, бо для них нема нічого легшого, як знову спровадити мене гіперспеціально або підпросторово туди, де раки зимують, я вирішив узятися до справи вже зовсім іншим способом, мій любий Добрицію»… — отак закінчив свою розповідь, ласкавий пане, знаменитий конструктор Кляпавцій…
— І він нічого більше тобі не сказав? Не може такого бути! — заволав Трурль.
— Аякже! Сказав! Сказав, мій ласкавий добродію, і, власне, через те сталася моя трагедія! — відповів понівечений робот. — Коли я спитав, що він збирається робити далі, Кляпавцій нахилився до мене й мовив: «Спершу завдання здалося мені безнадійним. Однак я знайшов спосіб. Ти, мій пустельнику, як простий неосвічений робот, не зрозумієш усіх таємниць цієї заплутаної справи, але то байдуже; в принципі справа взагалі досить проста: треба збудувати відповідний цифровий пристрій, здатний до моделювання всього сущого. Той пристрій, якщо його відповідно запрограмувати, змоделює тобі Найвищу Фазу Розвитку… Таким чином можна буде попитати його й отримати Остаточні Відповіді!»
«Але як збудувати такий пристрій? — спитав я. — І звідки ми будемо певні, вельможний Кляпавцію, що і він після першого запитання не пошле нас туди, де раки зимують, тим гіперсуперспособом, якого вжили щодо тебе енеферці?»
«А, то вже дурниця, — відповів він. — Покладися на мене; я питатиму про Таємницю енеферців, а ти, шляхетний Добрицію, — про те, якими способами найкраще втілити в дію твою вроджену відразу до будь- якого зла!» Чи треба казати, пане, що мене охопила надзвичайна радість, отож я одразу почав асистувати Кляпавцієві при будуванні пристрою. Виявилося, що пан Кляпавцій зводив його точно за планами трагічно померлого Хлоріяна-Теориція Кляпостола. Це був, власне, славетний Боготрон його конструкції, який може створити все в обсязі Космосу.
При цьому, невдоволений з його назви, пан Кляпавцій не переставав придумувати для нього щораз інші, щораз то вишуканіші, охрещуючи того велета то В сесильником, то Омнігенеричним Ультиматором, то Одтогельнею. Та бог з ними, з назвами. Принаймні за рік і шість днів було зведено ту страхітливу апаратуру, яку задля ощадності ми розмістили в порожнині Рапундри, великого Місяця недолаїв. Легше було б знайти мурашку всередині трансатлантичного корабля, ніж нас посеред тих мідних прірв, есхатологічних трансформаторів, тих гагіопкевматичних перфекціонаторів і випрямлячів зла. Мушу признатися, що мені аж дротяне волосся дибки стало, попересихало в суглобах, зацокотіли зуби, коли пан Кляпавцій посадив мене перед Остаточним пультом і залишив сам на сам із тією абсолютно неосяжною машинерією, а сам на хвилину пішов по щось. Неначе зорі у вишині, ясніли наді мною її розжарені індикаторні вогні, скрізь світилися грізні написи: УВАГА! ВИСОКА ТРАНСЦЕНДЕНЦІЯ! — логічні й семантичні потенціали досягали на табло приладів мільйонних нулів, а в мене під ногами тихо коливалися океани тієї надлюдської і надроботівської мудрості, яка, заклята в парсеки звивин і гектари магнітів, тривала переді мною, піді мною, наді мною, оточуючи з усіх боків, так що я почував себе мізерною порошинкою у своїй нікчемній глупоті. Але, прикликавши подумки на допомогу всю свою любов до Добра і пристрасть до Правди, якою палало все моє єство аж до найменшої шпульки, я переміг себе і, розтуливши застиглі уста, тремтячим голосом задав перше питання: «Хто ти?»
Тоді легкий теплий подих з металевим тремтінням промайнув цим скляним проміщенням, а голос, наче й тихий, але такий потужний, що ‘прошив мене наскрізь, озвався: Ego sum Eus Omnipotens, Omnisapiens, in Spiritu Intellectronico Navigans, Luce cybernetica in saecula saeculorum litteris opera omnia cognoscens, et caetera, et caetera.
Розмова відбувалася по-латині, але я для зручності ндведу тобі її, як зумію, вельможний пане, в перекладі на мову більш уживану. Коли я почув голос машини, як вона назвала себе, то іще більш перелякався, отож продовжити розмову вдалося лише тоді, коли Кляпавцій, повернувшись, зменшив трансценденцію і зредукував всесильність до однієї стомільярдної. Тоді я попросив, аби Ультиматор зласкавився відповісти на запитання щодо Найвищої Фази Розвитку і її страшних таємниць. Однак Кляпавцій сказав, що треба зробити інакше; він зажадав, щоб Онтогельня змоделювала у своїх срібних і кришталевих глибинах істоту, що походила б з квадратної планети, зробивши її водночас говіркою, — і аж тоді почалася справжня розмова.
Оскільки я, — сором признатися, — страшенно хвилюючись, не міг подолати заїкання, Кляпавцій зайняв моє місце перед Остаточним Пультом і почав: «Хто ти?»
«Скільки разів маю відповідати на те саме запитання?» — роздратовано озвалась машина.
«Мені йдеться про те, чи ти людина, чи робот», — пояснив Кляпавцій.
«А яка, по-твоєму, різниця?» — озвався голос з машини.
