— Але, Пане…
— Закрий пащеку. А як зробиш усе, візьмеш тоді відро розчину, лопату, прийдеш на цвинтар і гарненько позамазуєш в обмурівку всі шпарини, крізь які затікає до труни і сиплеться мені на голову. Уважно слухаєш?
— Так, Пане Ма…
— Зробиш те, що я казав?
— Обіцяю, що зроблю, Пане й Магістре, але я хотів би ще знати…
— А я, — промовив гучним, справді громовим голосом небіжчик, — хотів би знати тільки одне, — коли ти, нарешті, заберешся звідси?! Спробуй-но іще раз постукати до моєї могили, обіцяю тобі, що так тебе здивую… Зрештою, нічого конкретного не обіцяю — сам тоді побачиш. Можеш передати від мене вітання своєму Кляпавцієві й сказати йому те саме. Останнього разу, коли я давав йому настанови, він так поспішав, що навіть не потрудився висловити мені належної подяки. Ох, манери, манери у цих здібних конструкторів, у цих геніїв, у цих талантів, яким від пихи замакітрилося у головах!
— Пане… — почав був Трурль, але в могилі щось затріщало, засичало, втиснута в глиб оправи кнопка підскочила вгору, і глуха тиша обійняла весь цвинтар, тільки здалека долинало тихе шелестіння гілок. Отож Трурль зітхнув, почухав голову, подумав, усміхнувся, згадавши Кляпавція, і, вже наперед утішаючись тим, як при найближчій зустрічі приголомшить і збентежить приятеля, вклонився величному склепові, а тоді, крутнувшись на п’яті, веселий, як щиголь, і страшенно задоволений з себе помчав додому, наче за ним хто гнався.
ЦИФРАНЬОВЕ ВИХОВАННЯ
Коли Кляпавція запросили бути ректором університету, Трурль залишився вдома, бо йому була осоружна будь-яка, зокрема й університетська, дисципліна. Отож, допечений до живого самотністю, він змайстрував собі зграбну цифрову машинку, таку кмітливу, аж він плекав надію, що матиме наступника і спадкоємця. Щоправда, всяко між ними бувало, і залежно від настрою, а також від успіхів у навчанні Трурль називав машиненятко коли Цифранеком, Цифранусем, Цифраненятком, а інколи — Цифраниськом. Певний час він грав із ним у шахи, аж поки воно почало ставити йому мат за матом. А коли машиненятко на міжзірковому турнірі перемогло в сеансі одночасної гри сто майстрів, поставивши їм гектомата, Трурль перелякався наслідків однобокого виховання і, щоб розвинути в Цифраньові духовні нахили, доручив йому вивчати поперемінно хімію і музику, і пополудні вони удвох бавилися невинними іграми на зразок знаходження рим до вибраних слів. Це, власне, вони й робили одного разу. Гріло сонечко, в майстерні було тихо, стрекотали реле, й чути було тільки римування у два голоси.
— Безодню? — мовив Трурль.
— Сірководню.
— Геннадій?
— Ванадій.
— Чебрець?
— Вуглець.
— Зірка?
— Сірка.
— Король?
— Пергідроль.
— Якого це лиха сама хімія та хімія! — напався Трурль. — Ти що, не можеш нічого іншого придумати? Плуг?
— Луг.
— Профан?
— Пропан.
— Химерний?
— Амфотерний.
— Офіцер?
— Ізомер.
— Капітуляція?
— Коагуляція.
— Досить уже хімії! — розгнівався Трурль, бачачи, що так може тривати без кінця й краю.
— А чому? — закомизився Цифранек. — Хіба її хто заборонив? Не можна ж змінювати правила під час гри!
— Не мудруй! Не тобі мене вчити, що можна, а чого не можна.
Тим часом малюк спокійнісінько мовив: — Тепер ти. Бензол?
Трурль мовчав.
— Вапно? Берилій? Оксалат? Азот? Дякую, я виграв! — вигукнув Цифранек. Трурль якусь хилину сопів, очима шукаючи викрутки, проте, опанувавши своє роздратування, сказав: — Досить на сьогодні цієї забави. Візьмімося тепер до вищого мистецтва, а саме — до філософії, бо філософія — то королева всіх наук і як така стосується абсолютно всього. Спитай мене про щось, а я дам тобі дві відповіді,— одну звичайну, а другу — філософську!
— Чи білило це побілене чорнило? — спитало машиненятко.
Трурль чмихнув і сказав: — Ні, йдеться не про такі запитання — це стосується тільки словника…
— Але ж ти тільки що сказав, що філософія стосується абсолютно всього, — затявся Цифранек.
— Спитай у мене про щось інше, коли тобі так кажуть!
— Чому добрий злодій не те саме, що злий добродій?
— Звідки ти береш такі ідіотські запитання? — напався на нього Трурль. — Ну, гаразд. Зрозуміло, ти ще не маєш досвіду. Чи ти знаєш, чого тобі хочеться?
— Трохи погиркатися. — Та не цієї миті, віслюче, а в житті!
— Я прагну слави, більшої, ніж твоя!
— То марна річ, вона не варта, щоб на неї витрачати сили, і вже безперечно не може правити за життєву мету.
— А чого ж це ти тоді порозвішував на стінах усі свої дипломи й відзнаки?
— Просто так! Це не має значення. Не перебивай мене увесь час, бо я зараз візьму та й перепрограмую тебе!
— Ти не зробиш цього, бо так було б неетично.
— Ну, годі вже. Ходімо на горище — я дам тобі предметну лекцію з філософії, тільки слухай мене, вчися й не перебивай увесь час!
Отож вони пішли. Трурль приставив до комина драбину, виліз на неї, за ним видерся нагору Цифранек, і обидва стали на дасі, звідки відкривався широкий краєвид.
— Поглянь на драбину, якою ми вилізли з горища, — доброзичливо мовив Трурль. — Я її купив випадково, а оскільки вона була задовга, а я не хотів зробити її коротшою, бо вона зроблена з добрячого дерева, то я вибив у даху дірку й вистромив надлишок драбини через цей отвір. Як бачиш, вона стирчить тепер на два метри вище даху. Коли ти вилазиш по ній знизу, то кожен твій крок, зроблений на наступному щаблі, має водночас чіткий і однозначний сенс.
Та якщо ти лізтимеш далі, залишивши під собою горище й дах, сенс, який був у твоїх попередніх кроках, зникне на рівні даху, і вже не буде ніякого, крім того сенсу, який ти сам визначиш! Отже, можна сказати «Лізу на дах», коли спитають про те, навіщо ми ставимо ноги на нижні щаблі драбини, але не
