— Еге ж, — підтвердив Піт.
— Ви-ї-бачаюсь, — обережно відказав я. — Чогось розболівся голівер, то я ліг поспати. А мене не збудили, хоч я й просив. Виходить, усі зібралися, можна подивитись, що нам запропонує вечір, еге? — Схоже, я перейняв це «еге?» у П. Д. Делтойда, мого «післявиправного наставника». Дуже дивно.
— Твій головний біль мене засмучує, — мовив Джорджі так, наче був дуже стурбований, — Мабуть, ти перевантажуєш свого голівера. Віддаєш накази, стежиш за дисципліною тощо. Ти певен, що біль минувся? Може, краще знов ляжеш у ліжко?
Всі троє криво посміхнулись.
— Стоп! — сказав я. — Давайте побалакаємо відверто, по щирості. Цей сарказм, якщо його можна так назвати, не личить вам, друзяки. Ви, певно, накалякали в мене за спиною чортзна-чого, жартували й глузували вже скільки хотіли. Але я — ваш кент і ватажок, отож, безперечно, маю право знати, в чому річ, еге ж? Ну-бо, Диме, що означає твій кінський вискал?
Дим роззявив пасть у безгучному реготі, і тут бистро втрутився Джорджі:
— Гаразд, тільки не треба смикати більше Дима, братику. Це все частина нового шляху.
— Нового шляху? — перепитав я. — Що ж це за новий шлях? Поки я спав, у вас точилася довга балачка, і ви все вирахували. Тож я уважно слухаю. — Я згорнув руки на грудях і зручніше приххилився до зламаних поручнів, нависаючи над кентами, бо стояв на третій сходинці.
— Це не переворот, Алексе, — пояснив Піт. — Просто ми бажаємо більшої демократії. Щоб ти повсякчас не вказував нам, що треба робити, а що — ні. Але це зовсім не переворот.
— Ідеться не про переворот, — підхопив Джорджі. — Вся річ у тому, хто має ідеї. А які в нього були ідеї? — Він наставив свої нахабні глаза на мене. — Все якісь дрібнички, нікчемні вєщі, як оце вчора вночі. А ми ж ростемо, братики.
— Так, — озвався я, не поворухнувшись. — Слухаю вас уважно.
— Що ж, — проказав Джорджі, все ‘дно тобі доведеться це вислухати, то краще зараз. Ми все ходимо по колу, грабуємо крамниці тощо — одне слово, хапаємо жалюгідні башлі. А тим часом Вілл Англієць у кавовому мєстє «Силач» запевняє, що зуміє збути будь-що, хоч би хто з мальчіков його вкрав. Вогонь чи кригу — будь-що. — Джорджі знов витріщив на мене свої холодні глаза. — Вілл Англієць каже, що можна взяти великкі-превеликі дєньгі.
— Так, — мовив я дуже спокійно, хоч у душі відчував страшне раздраженіє. — Відколи це ти приятелюєш і радишся з Вілллом Англійцем?
— Час від часу, — відрубав Джорджі. — Коли буваю самко-один. Як минулої неділі, скажімо. Адже я маю право на приватне життя, кенте, чи не так? Мене, зрештою, це не обходило, братики.
— І що ж ти робитимеш із тими, як ти пишномовне висловився, великими-превеликими дєньгамі? — поцікавився я. — Хіба ти не маєш усього, чого душі завгодно? Потрібна машина — береш її під будь-яким деревом. Бабок забажаєш — будь ласка. Так? Звідкіля ж у тебе цей зальот — стати великим набундюченим капіталістом?
— Ох, — відмахнувся Джорджі, — ти часом міркуєш і говориш, мов мала дитина. — (Дим, як завжди, доточив до його слів сввоє «у-ха-ха!».) — Сьогодні, — провадив Джорджі, — ми здійснимо справжню крадіжку.
Отже, мій сон виявився віщим. «Генерал» Джорджі командував, що можна, а чого не можна нам робити, а Дим-з-батогом нагадував безмозкого ошкіреного бульдога. Так чи так, я вів гру обережно, дуже, надзвичайно обережно. Тому, всміхнувшись, відказав:
— Гаразд. Дуже добре. Пробудження ініціативи серед мас, як я й чекав. Я вас багато чого навчив, кентики. А тепер, Джорджику, поділися своїми планами.
— Пхе! — пхикнув Джорджі й хитро вишкірився. — По-перше, молоко-плюс, чи не так би ти почав? Вєщь, яка збадьорює нас, а передусім — тебе. Що ж, повчимося в тебе, хлопче.
— Ти висловлюєш уголос мої мислі, — усміхнувся я. — Я саме збирався запропонувати давню добру «Корову». Добре, добре. Веди нас, Джорджику!
Я зробив низенький уклін, так само безумно шкірячись і водночас гарячкове розмірковуючи. Та щойно ми опинились на вулиці, я понял: мізкувати — то для глупцов, а умним досить натхнення й того, що Бог пошле. На допомогу мені прийшла чарівна музика. Повз нас саме промчала машина з ввімкнутим радіоприймачем, і я почув кілька тактів з Людвіга вана (це був Концерт для скрипки, фінал) і раптом врубілся, що треба робити.
— Що ж, Джорджі, гаразд, — прогарчав я і-вжик! — вихопив брітву-горлорізку.
— Отакої?! — Здивувався Джорджі, але бистро вихопив тєсак, з колодочки лунко вистрілило лезо, і ми стали один проти одного.
— Е ні! Так не годиться, — зауважив Дим і спробував був зняти з себе обмотаний навколо пояса ланцюг.
Одначе Піт міцно схопив його й кинув:
— Облиш їх. Усе правильно.
Отак Джорджі і ваш покірний слуга почали безмовний котячий танок, чудово знаючи манеру один одного й вичікуючи слушної миті. Джорджі все намагався дістати мене блискучим лезом — чик-чик! — одначе жодного разу навіть не торкнувся мене. Повз нас проходили люди й усе те бачили, проте не звертали уваги на таку звичну вуличну сценку. Тут я полічив: «Одін, два, трі! «— й чиркнув брітвой — взз- взз! — але не поо ліцу чи глазам Джорджі, а по його руці, що стискала тєсак, і він таки випустив його, братики. Отак. Тесак упав, брязнувши на обмерзлий зимовий тротуар. Я тільки торкнувся брітвой пальців Джорджі, а він уже зачудовано витріщився на червону цівку, що зблиснула під вуличним ліхтарем.
— Так, — сказав я, приступаючи тепер до Дима, оскільки Піт дав йому совєт не розкручувати на поясі «ужа», і Дим того сивєта послухався. — Так, Диме, а зараз давай розберемося з тобою!
— У-у-у-ух! — заревів, наче великий безумний звір Дим і так бистро та вправно стяг із себе ланцюга, що можна було замилуватись.
Найкраще, що я міг зробити, це якомога нижче присісти і, стрибаючи по-жаб’ячому, захистити ліцо й глаза. Я так і зробив, братики. Сердега Дим, який звик одразу поціляти в обличчя — хрясь! — аж отетерів. Щоправда, він оперіщив мене по спині так, що я трохи не здурів, але той біль лише примусив мене бистро зреагувати й покінчити з Димом. Розтинаючи зі свистом брітвой повітря, я чиркнув по Димовій лівій ходулі, щільно обтягненій холошею, розпоров її на два дюйми й пустив кров. Дим геть обєзумєл. Він посунув на мене, загавкавши по-собачому — гав-гав-гав! — але я вчинив точнісінько так, як із Джорджі, вклавши всю свою силу й уміння в один порух, і відчув, як брітва увігналася досить глибоко в Димів зап’ясток. Він випустив з рук свого гнучкого «ужа» й заскиглив, як дитина. Тоді, так само підвиваючи, спробував висмоктати із зап’ястя кров, але її було багато, і він став пускати з рота бульбашки. З руки в нього била, хоча й не довго, гарна червона цівка.
— Що ж, кентики, — промовив я, — це буде вам наука. Правда ж, Піте?
— А я нічого не’казав, — заперечив Піт. — Я ніколи не казав жодного слова. Поглянь, Дим може ґиґнути від втрати крові.
— Пусте, — відмахнувся я. — Людина помирає лиш один раз. А Дим помер, перше ніж народився. Крівця в нього швидко зупиниться.
Справді, вени я йому не зачепив. Я дістав із кармана чисту сякачку і власноруч перев’язав Димові зап’ясток. Він усе скиглив, стогнав, та кров нарешті зупинилася, братики. Отож тепер ці барани затямили, хто в них господар і вожак, вирішив я.
Два поранені бійці швидко заспокоїлись у барі «Герцог Нью-Йоркський» подвійними порціями бренді (купили вони за власні башлі, бо я всі свої висипав батькові) й покладеними на порізи сякачками, змоченими в холодній воді. Підстаркуваті ципи, з якими ми так шляхетно повелися напередодні, знову були там і так само кудкудакали, як заведені: «Спасибі, хлопчики» та «Хай береже вас Бог, хлопчики», — хоч цього разу ми задля них грошима не сорілі. Але тут вихопився Піт:
— То як воно, дівчатка? — І купив їм пива — у нього, схоже, кармани були напхом напхані бабкамі.
Отож бабушєнції загомоніли ще голосніше:
— Хай благословляє і береже вас Бог, хлопчики! Ми ніколи вас не викажемо! Ви — найкращі з усіх хлопчиків. Тут я звернувся до Джорджі:
