вже зняли, і чуб зновву відріс.
— Сам побачиш, — відказали мені.
І я побачив. О пів на третю пополудні зібралися фотографи та кореспонденти всіх газет і подіставали записники, олівці й таке інше ге. Вони хіба тільки не сурмили у фанфари з приводу того, що до вашого скромного оповідача прийде великий, поважний чєловєк. Ним виявився, певна річ, не хто інший, як міністр нутрощних справ — одягнений за останньою модою, з густим, владним голосом аристократа. Блим-клац- блим! — запрацювали фотоапарати, щойно він простяг мені руку.
— Тек, тек, тек, — проказав я. — Що це за облом, кентику?
Схоже, ніхто до пуття не усьок моїх слів, і все ж почувся чийсь різкий голос:
— Більше поваги, хлопче, коли звертаєшся до міністра!
— А ялди! — озвіривсь я, як собака. — Большім ялдаком тебе…
— Ну ж бо, ну ж бо! — втрутився нутрощний міністр. — Він розмовляє зі мною як друг, адже так, синку?
— Я всім друг, — відповів я. — Крім моїх ворогів.
— А хто твої вороги? — поцікавився міністр, поки газетні пісакі — дряп-дряп! — працювали перами. — Скажи нам, хлопче.
— Мої вороги всі ті, хто завдає мені шкоди, — пояснив я.
— Чудово, — сказав нутрмін і сів до мене на ліжко. — Я і наш уряд хочемо, щоб ти ставився до нас як до друзів. Атож, друзів. Ми робимо все для твого добра, правда ж? Тебе якнайкраще доглядають. Ми ніколи не бажали тобі зла. А от дехто бажав і бажає. Гадаю, ти знаєш, про кого йдеться. Так, так, так, — провадив він. — Деякі люди мали намір використати тебе — атож! — із політичною метою. Вони були б дуже раді — саме так! — якби ти загинув, бо сподівалися звинуватити в цьому уряд. Гадаю, ти знаєш, хто ці люди. Такий собі Ф. Александер, — вів далі нутрмін, — автор підривних творів, зажадав твоєї крові. Він аж схибнувся від бажання проштрикнути тебе ножем. Але тепер він у божевільні й тобі вже не загрожує.
— Він здавався мені справжнім кентом, — сказав я. — Поставився до мене, як рідна мати.
— Він дізнався, що це ти заподіяв йому зло, — дуже швидко відказав мін. — Принаймні він у це повірив. У нього виниикла нав’язлива ідея, ніби ти винен у смерті якоїсь близької, дорогої йому людини.
— Просто йому про це сказали, — кинув я.
— У нього виникла така ідея, — повторив мін. — Він став являти собою загрозу. Ми примістили його в божевільню заради його ж таки безпеки. Так само, — додав він, — як і заради твоєї.
— Це великодушно, — сказав я, — дуже великодушно з вашого боку.
— Коли ти звідси вийдеш, — провадив далі мін, — то не знатимеш клопоту. Ми про все подбаємо. Дістанеш добру високооплачувану роботу. Адже ти нам допоміг.
— Хіба? — здивувався я.
— А ми про своїх друзів не забуваємо, чи не так? Він схопив мене за руку, 1 якийсь хрєн гукнув:
— Усміхнись!
Я несамохіть ошкірився, мов безумний, і відразу — блим-клац-блимі — нас із міинутром сфотографували, наче двох кентів.
— Гарний хлопчик, — похвалив мене великий чєловєк. — Дуже гарний. А тепер ось поглянь — це тобі подарунок.
Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравачі його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.
— Що поставити? — спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці — гарні лискучі конверти з платівками). — Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?
— Дев’яту, — відповів я. — Славетну Дев’яту. І зазвучала, братики. Дев’ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, 1 слухав чарівну музику.
— Гарний хлопчик, дуже гарний, — поплескав мене по плечу мін і також вийшов.
Лишився тільки один чєловєк, який промовив:
— Розпишись отут, будь ласка.
Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев’ятою Людвіга ван.
О, яка то була втіха і кайфі Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів. Я остаточно вилікувався.
