Згодом я знову прийшов до тями й побачив біля ліжка тих трьох, з чиєї квартири я вистрибнув, — Д. Б. да Сільву, Рубінштейна і З. Доліна.
— Друже, — промовив один з них (хто саме — я не розгледів і не розчув), — маленький наш друже, народ у нестямі від обурення. Ти позбавив тих страшних хвалькуватих лиходіїв усіх шансів на переобрання. Вони муситимуть піти — назавжди. Ти приніс велику користь справві свободи.
Я хотів сказати: «Якби я помер, то для вас, політичні ублюдкі, для таких підступних і зрадливих кентів, як ви, це було, напевно, ще краще!» Але тільки пробелькотів:
— Е-е… Ме-е… Е-е…
Тут один з тих трьох дістав стос газетних вирізок, і я побачив свою страшну фотку: мене, заюшеного, несли на ношах. Невиразно пригадалися яскраві спалахи — то були, мабуть, фотобліци. Одним глазом я ледве прочитав заголовки на вирізках, що тремтіли в чужій лапє: «Жертва злочинного проекту реформи — хлопчик» та «Уряд-убивця». Там було такоож фото якогось знайомого мені человєка і підпис: «Геть! Геть! Геть!» Ішлося, напевно, про міністра нутрощних справ.
— Його не можна так хвилювати! — втрутилася доглядальниця. — Це завдає йому шкоди! Годі, ідіть геть!
«Геть! Геть! Геть!» — хотів сказати і я, але знову вийшло тільки: «Е-е… Ме-е… Е-е…» Так чи так, а ті троє політиків пішли. Я також повернувся назад, у забуття, в темряву, осяяну такими дивовижними сновидіннями, що я, братики, не міг збагнути — сон це чи реальність. Скажімо, мені привиділося, ніби з мого тєла вилилася вся брудна вода і воно знову наповнилося чистою. Потім приснився дуже приємний, гарний сон: немовби я вкрав у якогось чєловєка машину і мчу в самко-мотності куди глаза бачать, збиваю піплів, чую, як вони, конаючи, кричать, але не відчуваю ані болю, ані нудоти. Приверзлося також, що я валю на землю і взуваю дєвочєк, а натовп довкола плескає в ладоні й підбадьорливо реве, як безумний.
Коли я знов прокинувся, біля мого ліжка сиділи те і ем, які прийшли побачити свого хворого сина; ем тяжко ридала. Я вже міг сяк-так розмовляти і сказав:
— Тек, тек, тек. Що за облом? Чого це вам спало на думку, нібито вас тут чекають?
— Про тебе написали в газетах, синку, — зашарівшись, пояснив татусь. — Про те, якої шкоди тобі заподіяли. Розпоовіли, як уряд примусив тебе самого залізти в зашморг. У цьому є певною мірою і наша провина, синку. Твій дім тепер належить тобі, синку.
Мати так само рюмсала і мала потворний вигляд.
— А як же ваш новий синочок Джо? — поцікавивсь я. — Гарний, здоровий, нівроку — я ж сам бачив.
— Ох, Алексе, Алексеї — простогнала мати. — У-ю-юй!
— Дуже неприємна історія, синку, — сказав татусь. — У нього виникли ускладнення з поліцією, і його відлупцювали.
— Справді? — перепитав я. — Невже? Він же такий порядний чєловєк!..
Я дуже здивований, слово честі.
— Та він нічого такого й не зробив, — провадив те. — То все поліція. Він стояв на розі, синку, і ждав дівчину, з якою домовився побачитись. А полісмени наказали йому забиратися геть. Тоді Джо відповів, що має такі самі права, як і решта людей, а полісмени накинулися на нього й жорстоко побили.
— Який жах! — мовив я. — Це просто жах. І де ж тепер той бідолашний хлопчина?
— У-ю-юй! — заскиглила мати. — Поїхав назад… У-ю-юй!
— Так, — підтвердив батько. — Поїхав до свого рідного міста, щоб оклигати. А його місце на роботі тепер віддадуть комусь іншому.
— Отож, — підсумував я, — ви хочете, щоб я повернувся додому і все було, як колись.
— Так, синку, — кивнув головою татусь. — Просимо тебе, синку.
— Подумаю, — пообіцяв я. — Як слід усе обмізкую.
— У-ю-юй! — знай виводила мати.
— Та стули нарешті пелькуі — гаркнув я. — А то справді-таки завиєш у мене і закричиш! Я тобі всі зубья повибиваю!
Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!
— Не можна так розмовляти з матір’ю, синку, — зауважив татусь. — Зрештою, вона дала тобі життя.
— Атож, — процідив я. — І оцей грязний вонючій світі — Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: — Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.
— Так, синку, — погодився те. — Як скажеш.
— Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.
— У-ю-юй! — рюмсала ем.
— Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш, — запевнив мене татусь. — Тільки одужуй.
Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:
— Скільки я тут уже лежу?
— Десь із тиждень.
— А що зі мною робили?
— Ви були весь поламаний, побитий, мали тяжкий струс мозку і втратили багато крові, — відповіла вона. — Довелося все поправляти, розумієте?
— Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?
— Все, що робили, — відказала доглядальниця, — тільки вам на користь. А проте через два дні з’явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:
— Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?
— Що за облом, кентики? — здивувався я. — Що це за нова безумная ідея з’явилась у вас?
Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.
— Ну як? — поцікавився один із лікарів.
— Пташине гніздо, — відповів я, — повне яєць. Не хіло.
— А що б тобі хотілося з ним зробити? — спитав другий.
— Побити! — вигукнув я. — Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.
— Дуже добре, — похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.
— Ну як? — спитав один.
— Мені хочеться, — сказав я, — повисмикувати йому з хвоста все пір’я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!
— Добре, — знов похвалили мене лікарі. — Дуже, дуже добре.
Вони гортали книжку далі. Були там фотографії кльових дєвочєк, і я казав, що залюбки б їх трахнув. На інших знімках залитих червоною кровушкой піплів копали ногами просто в ліцо, і мені закортіло взяти в цьому участь. Була ще картинка, на якій нагой кент в’язничого капа тяг на гору хреста, і я заявив, що не проти взяти в руки молотка і цвяхів. Добре, дуже добре.
— А що в мене таке? — спитав я.
— Глибока гіпнопедія, — відповів один із лікарів. Чи щось в етом роде. —
Але, схоже, ти вже одужуєш.
— Одужую? — здивувався я. — Лежу, прикутий до ліжка, а ви кажете, що одужую?! Та поцілуйте мене в гузно, блін, з таким одужанням!
— Наберись терпіння, — промовив другий. — Тепер уже не довго чекати.
І я чекав, братики. Я жер яєчненції з грінками, пив великі кухлі чаю з молоком і почував себе багато краще. А одного дня мене повідомили, що прийшов незвичайний, особливий відвідувач.
— Хто? — спитав я, поки поправляли ліжко й розчісували мій пишний «німб» — пов’язку з голівера
