— Гаразд, грязниє ублюдкі, вонючіє пєдікі, — промовив я. — Я дам вам якнайповніші свідчення. Я не збираюся більше плазувати перед вами на брюхє, мерзкіє вискрєбкі! То з чого починати, говнюкі, сволочі? З останньої виправної школи? Добре, добре, хай буде по-вашому.
Отож я все їм і розповів. Переді мною сидів полісмен-стенографіст, тихий переляканий чєловєк, зовсім не схожий на справжню рожу, і записував сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою. Я розповів про насильства, кражі, дракі, взування дівок, геть усе, аж до останньої вєщі — візиту того вечора до багатої старої ципи з її котікамі та кошєчкамі. Я був певен, що мої так звані кенти тепер у багні по макушку. Коли я скінчив, поліційний стенографіст сидів блідий від жаху. Бєдний человєк! Начрож лагідно звернувся до нього:
— Гаразд, синку, тепер піди випий добрячий кухоль чаю. Підкріпися, а тоді затисни ніс прищіпкою і передрукуй цю гидоту, цю гнилятину в трьох примірниках. І принеси їх, щоб наш юний приятель-красунчик підписав. А тобі, — повернувся він у мій бік, — зараз покажуть твоє нове помешкання з водопроводом та іншими зручностями. Ану, — кволо наказав він двом справжнім рожам, — відведіть його.
Копаючи носаками, штурхаючи кулаками й грубо шарпаючи, вони потягли мене до камер і вкинули в одну з них, де сиділо вже з десяток інших узніков, здебільшого п’яних. Серед них були справді ужасниє тварі — один виявився з відкушеним носом і роззявленою пастью, що нагадувала чорну дірку, другий лежав просто на підлозі, хропів і пускав із пасті бульбашки, третій, схоже, бурив під себе в штани. Далі сиділо двоє гомосеків, які відразу накинули на мене оком. Один із них стрибнув мені на спину, тож довелося з ним люто мєтєліться; від нього так воняло спиртним і дешевими парфумами, що мене знову занудило, але шлунок мій, братики, був уже порожній. Тут другий пєдік і собі заходився мене лапати, а тоді вони почали з гарчанням битися за моє тело між собою. Тарарам здійнявся страшний. Кінець кінцем вбігло двоє фараонів і кинулися кийками розбороняти тих двох. Після цього гомики сиділи тихенько, втупившись перед себе; в одного з них з ліца сочилася — кап-кап-кап! — кров. У тій камері були нари, одначе усіі вони виявилися зайняті. Я видерся на один з ярусів — у кожному було по чотири ряди нар; там спав якийсь старий п’яничка — мабуть, його поклали туди фараони. Так чи так, а я скинув його додолу. Він був неважкий і гепнувся просто на опасистого чєловєка на підлозі. Обидва відразу прийшли до тями, зарепетували й почали битися навкулачки. А я, братва, ліг на вонючіє нари й стомлено, геть знесилено провалився в тривожний сон. Це був навіть не сон, а наче перехід до кращого світу. І в тому світі, братики, я ніби опинився на великій, порослій квітами луці, що її обступали дерева; неподалік сидів цап із людським обличчям і вигравав на якійсь дудці. Раптом на обрії зійшов, мов сонце, сам Аюдвіг ван — грізне ліцо, скуйовджений вітрим чуб, на шиї хустина, — і я почув Дев’яту, її фінал, однак зі словами, що оули наче навмисно покручені:
Хлопче, небесний шибайголово, ми, тіні садів Едему, серця у вогні, що стріпнулись і затремтіли, дилбаньом тебе в пасть і копнемо у твій вонючій і грязний зад.
Проте мелодія була правильна, наскільки я запам’ятав, коли прокинувся через дві хвилини чи через десять хвилин, а може, й через двадцять годин, днів чи років-годинник з моєї руки зник. Десь далеко, за багато миль унизу, стояв фараон і штрикав мене в бік довгою палицею з цвяхом на кінці.
— Прокидайся, синку! — гукнув він. — Прокидайся, красунчику. Прокидайся, тебе жде робота.
— Чому? Хто? — скинувся я. — Де? Що таке?
А музика оди «До радості» з Дев’ятої симфонії потужно бриніла в моїй душі.
— Злазь і дізнаєшся, — проказав фараон. — Є гарні новини для тебе, синку. Напівсонний, ледь розгинаючи зболіле тіло, я зіскочив униз. Від рожі шибануло в ніс міцною вонью сиру та цибулі. Потім він виштовхав мене з камери і потяг коридорами, а слова «Радосте, славна іскро Божа!» все лунали в душі. Ми ввійшли до чистенької контори, де стояли друкарські машинки й квіти, а за столом сидів поліційний начальник. Він похмуро вп’явся холодними глазамі в моє сонне ліцо.
— Так, так, так, — пробубонів я. — Що ще, брате? Чого тобі не спиться такої глупої ночі?
— Даю десять секунд, щоб ти сховав свою дурну посмішку, — відрубав він. —
А тепер — слухаю.
— Цікаво, що? — запитав я із смєхом. — Тобі ще мало, що мене побили трохи не до смерті, обхаркали, змусили цілу годину зізнаватися в злочинах, а тоді запхали до отієї грязной камери з безумними й вонючімі збоченцями? Невже ти вигадав для мене нові тортури, ублюдок?
— Я сам буду твоїм катом, похмуро промовив він. — І, дасть Бог, замордую тебе до божевілля.
Ще до того, як він це сказав, я збагнув, що сталося. Стара ципа, яка тримала котіков та кошєчєк, в одній з міських клінік переселилася в кращий світ. Я цюкнув її надто сильно. Так, це був капєц. Я подумав про всіх отих котіков та кошєчєк, які нявчатимуть, проситимуть молока, але не дістануть від своєї господині, старої каракатіци, більш нічогісінько. Це був кінець. Надто багато я накоїв. А мені ж минуло лише п’ятнадцять…
Частина друга
1
— То що ж далі, га?
Я знов повторюю ці слова, бо настала черга, брати мої і єдині друзі, розповісти сумну й трагічну частину історії. Ця частина починається у Держв’язі (тобто Державній в’язниці) № 84-Ф. Вам було б нецікаво слухати страшний, гидотний переказ про нервовий струс у мого батька, коли він до крові позбивав свої граблі, обурюючись несправедливим Богом на небесах, про те, як мати, скрививши пасть, тужила-о-у- у-у! о-у-у-у! — за єдиною своєю дитиною, ріднесеньким синочком, якого всі покинули… Потім старий і дуже суворий обвинувач промовляв у суді гіркі слова про вашого друга й скромного оповідача, а ще раніше була грязная клєвєта П. Р. Делтойда і рож, щоб їх грім побив! Тоді мене знову посадили разом із вонючімі збоченцями й прєступнікамі. Зрештою відбулося засідання у високому суді — з суддями й присяжними засідателями, — де знову дуже врочисто говорили мерзенні слова. Кінець кінцем пролунало:
«Винен!» — а коли оголосили вирок: «Чотирнадцять років!» — моя мати, братики, зайшлася риданням. І ось уже минуло два роки, відколи мене запроторили до Держв’язу № 84-Ф. Одягнений я за останньою в’язничною модою: суцільний, кольору дерьма гидотний костюм із вишитим номером на грудях ліворуч, трохи нижче тьохкала, цебто серця, і на спині. Тепер, хоч би куди мене понесло, я вже не ваш маленький друг Алекс, а № 6655321.
— То що ж далі, га?
Ясна річ, я пройшов не найкращу школу за два роки в тій грязной дире, в людському звіринці, де мене стусали й пихали бурмила охоронці, де я бачив затятих і лютих преступніков, серед них справжніх збоченців, які, вздрівши такого ласого юного мальчіка, як ваш оповідач, відразу пускали слину. В’язнів примушували працювати в майстерні-виготовляти коробки для сірників, замість зарядки ходити на подвір’ї колами, а вечорами старий учило іноді розповідав нам то про жуків, то про Молочний Шлях, то про «дивовижні властивості сніжинки». Остання його лекція викликала в мене смєх і нагадала про те, як ми «чинили справжній вандалізм», долбалі старпьора, що повертався того далекого зимового вечора з публічної біблії. Мої кенти тоді ще не були зрадниками, а я був щасливий і вільний. Щодо кентів, то я дізнався лише одне: якось те і ем прийшли мене навідати й розповіли, що Джорджі загинув. Атож, ґиґнув, братики. Мов той шолудивий пес на дорозі. Джорджі потяг Піта й Дима до будинку якогось багатого чєловєка. Хлопці надавали господареві руками й ногами і піхнулі його на підлогу. Тоді Джорджі порєзал диванні подушки й штори, а Дим потрощив дуже дорогі прикраси — статуетки й таке інше. Побачивши це, змордований багатий чєловєк розлютивсь, як безумний, і кинувся на хлопців із важким залізним брусом. Раздраженіє додало йому сили. Дим із Пітом вистрибнули у вікно, а Джорджі перечепився за килим, і той страшний брус опустився на його голівер. Так сконав зрадливий Джорджі. А старого вбивцю виправдали —
