— Он як? — здивувався він і аж затремтів. — Розумію. Він подивився на кожного з нас по черзі й побачив, що стоїть посеред гурту веселих, ввічливих хлопців.
— Так, — підтвердив я. — Я б із величезним інтересом подивився, з вашого дозволу, на книжки, які ви оце тримаєте під пахвою. Над усе на спі ті люблю гарну чисту книжку, братику.
— Чисту? — перепитав він. — Чисту?
Цієї миті Піт вихопив у нього три книжки й бистро роздав їх нам. Кожен із нас, окрім пришелепкуватого Дима, одержав по книжці. У мене в руках опинилась «Елементарна кристалографія». Я розгорнув її і зауважив:
— Чарівно, високий клас!.. А це що таке? — раптом перелякано вигукнув я. Яке брудне ругатєльство, соромно навіть дивитись! Ти розчарував мене, братику, такого я від тебе не сподівався.
— Але ж… — спробував заперечити учило. — Але ж, але ж…
— А тут, — підхопив Джорджі, — на мою думку, вже справжня бридота! Одне ругатєльство починається на «х», а друге — на «п». — Він тримав у руках книжку під назвою «Чудо сніжинки».
— Еге ж, — і собі докинув недоумкуватий Дим, що саме посмотрсл через Пітове плече і, як завжди, передав куті меду. — Ондечки розповідається про те, що він із нею зробив, ще й намальовано. То ти, — просичав він, — просто старий розбещений крутій!
— І це в твої роки, друже!.. — дорікнув я і став роздирати книжку, яку тримав у руках.
Решта заходилися робити те саме зі своїми книжками. Дим із Пітом шматували «Ромбоедричні системи».
— Постривайте! — закричав древній учило-мучило. — Це ж не мої книжки, — це власність муніципалітету! Справжнє неподобство! Вандалізм! — І ще щось в етом роде. Він навіть спробував був відібрати в нас книжки. Зворушлива сцена!
— Ет, то ти заслуговуєш, щоб тебе провчили, братику, — зауважив я.
Та «Кристалографія» мала дуже міцну оправу, старовинну, виготовлену за тих часів, коли вєщі робили ще навічно, і розірвати її було дуже важко. Тоді я почав видирати сторінки й жбурляти їх жменями, наче величезні сніжинки, на старпьора, який усе волав, і решта нас зробили те саме — Димчик ще й ударив, як той блазень, у закаблуки.
— Ось тобі! — примовляв Піт. — Кукурудзяні пластівці для сраного читача паскудних книжок!
— Ах ти ж гидка розваліна! — лайнувсь я, і ми взялися за старого. Піт схопив його за лапи, Джорджі розтяг йому пальцем, мов гачком, пасть, а Дим витяг звідти штучні зуби — верхню й нижню щелепи. Він шпурнув ті щелепи на асфальт, а я став товкти їх черевиком. Але вони виявились надто міцні — з нової, класной пластмаси. Старий хрєн щось булькотів, зашумєл:
— Буль, вуль, муль!..
Тоді Джорджі відпустив його губкі й виляском приклався кулаком до беззубої пасті, звідки почувся стогін і красиво хлюпнула кров. Далі ми роздягли небораку, стягли з нього верхню одєжду, лишивши його в довгих трусах (старінних — Дим із смєхом навіть нахилився, щоб кращще їх роздивитись). Насамкінець Піт легенько двигонув учила по макітрі, і ми відпустили його з Богом. Він поплентався геть, заточуючись, хоч піхнулі його не дуже, ох-ох-охаючи й не розуміючи, ні де він, ні що з ним. А ми, поглузувавши, почали вивертати його кишені — Дим у цей час пританцьовував з чорною парасолькою. А втім, поживитись було майже нічим. Кілька доісторичних листів, ще 60-го року, з «моїм любим» і такою іншою фігньой, кільце для ключів і прєстарая авторучка, з якої протікало чорнило. Дурноверхий Дим облишив, звісно, свій танок із парасолькою і взявся читати вголос один з листів, демонструючи безлюдній вулиці свою письменність.
— «Мій любий!.. — несамовито вигукував він. — Я думатиму про тебе на відстані! Сподіваюсь, ти не забуватимеш тепліше вдягатися, коли виходитимеш увечері з дому!..» — Дим на все горло заржал — го-го- го! — і вдав, ніби підтирається тим листом.
— Досить! — кинув я. — Кінчаймо, братва!
У штанях старпьора нашкребли жалюгідну дещицю башлєй (себто грошей), не більше троячки — брудна пшонка порівняно з нашими бабкамі, і ми її просто порозкидали. Тоді потрощили парасольку, порізали на клапті училову одєжду і, пустивши її за вітром, поставили крапку на тому старпьорі. Отак. Не багато, ясна річ, але я зовсім не збираюся ні перед ким ви-ї-бачатись — вечір тільки починався. «Леза» з молоком усмокталися в кров, і ми були на взводе.
Треба було повторити то же самоє, цебто спорожнити кишені, перш ніж грабануть крамницю, і таким чином купити собі наперед алібі. З таким наміром ми посунули до «Герцога Нью-Йоркського» на Еміс-авеню, знаючи, що в тому барі завжди три-чотири бабушкі дудлять пиво на ДД (державну допомогу). Ми враз обернулися на зразкових мальчіков і почали лагідно, як на вечірній молитві, до всіх усміхатись. Але ті старі зморшкуваті п’янички вмить затремтіли і їхні венозні лапкі зі склянками затрусилися, розбризкуючи пиво на стіл.
— Облиште нас, хлопці, — прошамкала одна з бабушенцій. На її обличчі відбилися сліди тисячоліть. — Ми бідні старі жінки.
Ми тільки вишкірились у відповідь, посідали поряд і дзеленькнулн у дзвіночок, підкликаючи офіціанта. Коли він, перелякано витираючи брудним фартухом ладоні, підійшов, замовили чотири «ветерани» — суміш рому й шерібренді, дуже популярний у той час коктейль (дехто полюбляв ще канадський варіант — з лаймовим соком).
— А цим бідним бабушкам принеси щось похрумкати, — наказав я офіціантові. — Кожній по великій порції шотландського ввіскі й чогось на зубок.
Я вивернув кишеню з дєньгамі на стіл, братйа, і решта хлопців зробили те саме. Переляканим старим п’яничкам принесли подвійне бухло, і вони геть розгубилися, не знаючи, що й сказати. Зрештою одна з них спромоглася на «Спасибі, хлопчики», хоч відчувалося, всі вони думали: тут щось не те. Так чи так, ми купили кожній по пляшці коньяку «Генерал янкі» з собою, а я ще й заплатив, щоб їм видали другого дня по десятку кухлів пива і вони більше не смерділи біля стойки. На башлі, які лишилися, ми накупили, братва, всього їстівного, що тільки продавалося в тому мєстє: тістечок, сухих кренделиків, сирних паличок, хрусткої картоплі, шоколадних плиток. І все це — для отих підстаркуватих мочалок. А тоді оголосили:
— За мінуту повернемось.
— Спасибі, хлопці. Хай береже вас Бог, — тільки и спромоглися пробулькотіти старі ципи, коли ми попхались на вулицю без пенса в карманах.
— Сам собі здаєшся таким порядочним, що аж гидко, — зауважив Піт. Сердега Дим, було відно, анічогісінько не усьок, одначе притримав язика, боячись, що його обізвуть дураком і безголовим недоростком. Ми завернули за ріг і вийшли на Етлі-авеню, де ще була відчинена ота крамниця з солодощами та сигаретами. Вже місяців три ми її не чіпали, тож у цьому районі взагалі було спокійно — патрульні рожі (цебто озброєні полісмени) в ті дні трималися вище по річці. Ми натягли маски — новенькі, кльовиє, кожна була схожа на якусь історичну особу (коли купуєш таку маску, тобі навіть називають ім’я); я мав маску Дізраелі, Піт-Елвіса Преслі, Джорджі — Генріха VIII, а сердега Дим — поета Пе Бе Шеллі. Маски приховували все обличчя до останньої волосинки й були виготовлені з особливого еластичного матеріалу, так що після всього їх можна було навіть згорнути й запхати в черевик. Отож натягли ми маски й зайшли втрьох до крамниці. Піт лишився надворі «на стрьомє», хоч довкола й панувала тиша. У крамниці ми одразу посунули до господаря, такого собі Слоуза — не чєловєк, а драглі в портвейні. Він миттю збагнув, що й до чого, і прожогом метнувся за прилавок, де був телефон і де, мабуть, він тримав свою добре змащену шестизарядну «пушку». Дим із скоростью птаха перепурхнув через прилавок і почав кидатися коробками з тютюном, які розбивались об великий плакат, що на ньому якась мочалка шкірилася до покупців і виставляла на показ грудь, рекламуючи нові труїлки, тобто сигарети. Ще мить — і ми побачили, як у глибині крамниці за портьєрою наче прокотився клубок. То Дим і Слоуз зчепилися в смертельній бійці. З-поза портьєри чулось пихтіння, рохкання, удари, гуркіт падіння, лайка, і нарешті — брязь! брязь! брязь! — то били скло. Матуся Слоуз, крамарева дрружина, заціпеніла за прилавком. Щомиті вона могла зарепетувати: «Ґвалт! Рятуйте!» отож я мігом перестрибнув через прилавок і схопив її — теж достоту слониха, ще й парфумами від неї тхнуло, як із діжки, а величезні груді аж ходором ходили, наче могутній вібратор. Я лапой затулив їй рота, щоб вона не заверещала на весь світ, але та сука щосили вкусила мене за долоню, і перший скрикнув саме я, а тоді й вона заверещала, закликаючи поліцію. Довелося долбануть її гирею, а тоді ще й потягти лапастим ломиком, яким вони відкривали ящики. Нарешті вона вмилася юшкою, як отой старий учило, ми кинули її на підлогу, з глуму розірвали на ній одєжду, ще й легенько копнули кілька разів ногами, щоб не стогнала. Коли
