— Прекрасна думка, — підхопив Гермадамас. — Але ж це важко зробити. Майже неможливо. Знання розсіяне в потаємних братерствах, мудреці та жерці охороняють його не лише від народу, але й від інших пізнаючих…
— Але чому? Чому?
— Не відаю. Ти дізнавайся, Піфагоре. Може, тобі пощастить проникнути в цю таємницю. Тихше!.. Здається, чути поклик. О, чуєш? Чайка кричить. То наш купець. Умовний знак. Вже близенько…
Гермадамас притулив долоні до рота, теж жалібно крикнув. Піфагор усміхнувся: ніколи б не подумав, що старий учитель так гарно імітує пташині крики.
Корабель виринув з імли несподівано, як привид. В непевному світлі смолоскипа маячили темні постаті. З борту скинули мотузяну драбину. Гермадамас схопився за неї, зупинив човна. Понишпоривши, дістав невеликий згорток.
— Ось візьми листа й гроші. Заховай…
— Де ж твій шукач, Гермадамасе? — пролунав звучний голос згори. — Дай глянути на нього!
— Ще хвилинка. Дай попрощатися. Ви скоро рушаєте?
— Незабаром. Вже повіває борей. Має бути славна погода. Тобі слід якнайшвидше вернутися.
— Прощавай, синку. — Гермадамас обійняв Піфагора, схлипнув. — Чи побачу я ще тебе, мій друже? Частка мого серця одривається нині, можу сказати це відверто, не соромлячись. Ну, йди, хай боги бережуть тебе!
Піфагор зазирнув у обличчя вчителя, очей старого не видно було, тільки темні провалля, а в глибині їх — полиск сльози. Сіра імла, невиразні тіні, тиша і привид корабля у примарному морі. Все, як уві сні. А може, це і є сон?
— Прощай, учителю, батьку, — прошепотів юнак, цілуючи Гермадамаса в суху, гарячу щоку. — Буду живий — повернуся, знайду тебе. Не для себе шукаю світло. Так і знай…
Він взяв свій згорток, поліз по хисткій драбині вгору. З борту підхопили попід руки, допомогли. Високий чорнобородий купець, закутаний в широкий плащ, поплескав юнака по плечу, дружньо усміхнувся.
— Тут всі свої, будь як дома.
Піфагор перехилився через борт. Маленька постать внизу замахала руками, зникла в тумані. Все, нічого не видно. Моторошна безмовність. Серце холодне, як крижинка. Звідки той холод, чому полонив так зненацька душу? Може, то рвуться струни дитинства, тріскають назавжди? Незримі, сердечні струни…
Купець обняв Піфагора за плечі.
— Ходімо, я покажу твій куток. Спочинеш. Ти, певно, не спав цієї ночі?
— Ні, але й спати не хочеться.
— Треба. Шлях неблизенький. Незабаром — світання. Чуєш, борей міцнішає. Пора напинати вітрила.
— Я побуду тут, — попросив Піфагор. — Мені тривожно. Хочу біля людей…
— Гаразд, — озвався купець. — Залишайся. Захочеш спочити — скажеш…
Він одійшов до корми. Почувся його приглушений голос. В жовтавому світлі смолоскипів заметушилися постаті моряків, забрязкотів ланцюг. Безшумно поповзли вгору вітрила, ледве чутно затріпотіли на вітрі. Туман порідшав. У небі жевріли бліді зірки.
За бортом заспівала вода. Заскрипіли опачини, впали вниз із плюскотом весла. Прощай, Елладо! Вітре, повій дужче, швидше неси мене до таємничих країв!
Морок танув. Зліва на обрії зарожевіло. Над стіною туману чорніли скелі та храми Самосу. Віддалялися.
Підійшов купець, глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря. Потягнувшись, хруснув суглобами.
— Гарно як! Слава богам, все гаразд. Як Посейдон допоможе, то днів за десять побачимо Єгипет…
Посейдон не допоміг.
Біля острова Калімносу зненацька напали на корабель пірати, підкравшись близенько у вечірніх сутінках. З криком ринулися через борт, оскаженіло рубаючи мирних моряків.
Піфагор вискочив зі своєї каюти, розгублено оглянувся. Горіли, розсипаючи золоті іскри, вітрила, щогли, дзвеніли мечі, падали закривавлені люди. Страх хлюпнув у душу юнака. Що це з ним? Марення? Чи помста богів за непослух? Що діяти, де рятунок?
Він побачив купця — господаря корабля. Його пірати притиснули до щогли, вимахуючи ножами й короткими мечами. На щоках купця чорнів кривавий патьок. Дельфієць мужньо захищався, прикриваючись невеликим щитом. Побачивши Піфагора, страшно закричав:
— Тікай, юначе!
Піфагор кинувся до нього, підхопив по дорозі меча, невміло вдарив ним по голові якогось пірата.
— Тікай! — ще раз відчайдушно закричав купець, одбиваючись від розлючених напасників. Сильний удар меча розчахнув йому череп, він упав на палаючу палубу.
Гоготіло полум’я, з гуркотом падали щогли. Пірати бігали, ніби чорні тіні, несли на свою трієру пограбоване майно, гроші, коштовні речі. Піфагора схопили за край хітона, з лайкою потягли до борту. Він пручався, відбивався, наче полонене левеня. Великий, закіптюжений вогнем пірат люто ревнув, ударив його здоровенною палицею по голові.
Небо тріснуло на міріади осколків, нестерпно пекучий біль погасив свідомість. Піфагор знепритомнів…
Небо чорне, він ще ніколи не бачив такого. І земля чорна. На ній нема жодної травинки чи деревця. А в небі не видно ні зірок, ні хмар. День чи ніч? Невідомо…
Біль пронизує все єство Піфагора. Не встати, не поворухнутися. Хочеться зітхнути на повні груди — не можна.
Над ним хмаринкою пролітає прозора постать. Це Нарісса, від неї віє теплий легіт. Вона торкається Піфагорового чола, жалісно шепоче:
— Ти бачиш — я правду казала. Ти шукав Істину, а втратив крила. Ти не захотів мого кохання, любий… а в ньому — все…
— Чого ти хочеш, Наріссо? — стогне Піфагор. — Навіщо мучиш мене?
— Я хочу врятувати тебе. Повернися. Відмовся від пошуків. І тоді Зевс помилує тебе, допоможе тобі…
Голос дівчини зворушливою ласкою пронизує душу. Що вона каже? Куди кличе?
— Один крок зроблено, — розпачливо шепоче юнак. — Лише один крок… і одразу — назад? Хіба герої одступають?
— Ти вважаєш себе героєм? — у голосі Нарісси почулася іронія. — Героєм стають, коли випадає щаслива година!
— Неправда! Путь героя вибирається свідомо… Наріссо, твій голос бентежить мене. Ти жорстока… Може, ти й не Нарісса… Щезни, маро! Істина далеко від мене, але я не здамся…
— Навіть здорового глузду нема у тебе, — гірко промовляє вона, відступаючи в сутінки. — Залишайся в темряві, в рабстві, шукай… Хто тебе визволить?
Морок. Глухі удари. Один за одним, один за одним. Чітко, ритмічно. Ніби хвилі морські. Де це він, що з ним?
В голові трохи прояснилося. В роті гірчило від крові. Піфагор спробував виплюнути гидкий згусток — не можна розтулити потрісканих вуст. Руки… чому не можна ворухнути руками? Вони зв’язані, закручені за спину. І ноги зв’язані. Під спиною відчувається гострий дерев’яний брус, десь поряд, зовсім близенько, гучно хлюпає хвиля.
Трюм корабля. Він у піратів. Леле! Його не вбили, а зберегли. Навіщо? Може, щоб продати? Тоді ще не все втрачено. Можна буде написати батькові, Гермадамасу… викуплять… Ганьба? Дарма, можна витримати ганьбу. Хіба мало мудреців побувало у рабстві? Заради пошуку таїни вони йшли на все.
Вгорі над ним щось загуркотіло, відкрився невеликий люк, почулася незнайома мова. Чоловік щось буркотів неприємним скрипучим голосом. Темна постать почала спускатися до трюму. Схилилася над
