Піфагором. Юнак відчув, що його перевернули горілиць, підвели. Пута на ногах луснули, він з полегшенням відчув, як полинула кров до потерплих кінцівок. Чоловік розрізав мотузку за спиною, Піфагор застогнав від приємності.
Незнайомець щось сказав. Юнак не зрозумів. Його штовхнули до люка. Ага, пропонують вийти на палубу. Що очікує його там?
Він схопився тремтячими пальцями за щаблі, поліз нагору. Свіжий морський вітер вдарив у лице, сповнив легені, прояснивши затьмарену свідомість. Над головою лопотіли бадьоро вітрила, пінилося чорно- сіре море довкола, в небі купчилися грозові хмари. Біля бортів ритмічно похитувалися гребці — по двоє біля кожного весла. Корабель — велика трієра — широкими грудьми долав гнівну стихію.
Піфагора підвели до головної щогли. Під нею сидів на круглому дзиґлику довготелесий чолов’яга — ширококостий, сухий, жилавий. Голомозий череп мав жовтий мертвотний вигляд, пергаментна шкіра обтягувала щелепи так, що видавалися зуби. На чоловікові була лише багряна вовняна туніка та сандалії на товстелезній підошві. Біля шкіряного пояса похитувався широколезий короткий меч.
Піфагор мовчки глянув на нього. Певно, то був головний пірат, господар судна. Чолов’яга окинув юнака байдужим поглядом, потім його зіниці гостро вп’ялися у очі полоненому. Він щось запитав незнайомою мовою. Піфагор похитав головою.
— Еллін? — промовив пірат грецькою мовою. Піфагор кивнув.
— Хто?
— Піфагор, син Мнезарха з Самосу, — ледве ворушачи пораненими вустами, відповів юнак. — Я вільний еллін… Чому ви мене захопили в полон?
Пірат зареготав. Сміялися й за спиною Піфагора. Чому вони так розвеселилися? Хіба він сказав щось смішне?
— Гей ти, дурний сину дурного батька, — пересміявшись, хрипко сказав пірат. — Хіба в тебе на чолі написано, що ти вільний? Ти що — маєш запевнення від Зевса про довічну свободу? Коли так — спробуй звільнитися!
Пірат знову засміявся, схлипуючи від задоволення. Піфагор мовчав.
— Куди прямував? Чому опинився на судні купця? — грізно запитав пірат.
— Плив до Єгипту. Хотів учитися в жерців. Відпусти мене… не знаю твого ім’я… мій батько дасть викуп…
— Пусте! — махнув рукою пірат. — Викуп! Я за один лише напад добуваю собі сотні таких викупів! До чого мені крихти твого батька? Мені більше потрібні руки — руки рабів. Будеш гребцем на моєму судні. Молодий, міцний, скоро втягнешся. Ім’я моє Креон. Розчовпав? І ще запам’ятай — я не терплю непослуху! Тільки що — акулам на харч! За борт. Але перед тим виб’ю душу. Мої люди вміють це робити! Ха-ха! Він їхав до Єгипту шукати знання в пірамідах, поміж мумій і запилених саркофагів! Ха-ха-ха! Ось тут, в моїй руці, що вміє тримати меч, більше знання й мудрості, ніж у всіх папірусах Фів чи Мемфіса! Море, крилатий корабель, безстрашне серце пірата — що може бути в світі прекрасніше? Чи так, мої соколи?
Пірати захоплено ревли. Холодок моторошності поповз за спиною Піфагора. Що їм скажеш? Чим розчулиш?
— Ти бачив — боги допомагають мені! Я — Креон — їхній спільник! Чому? Бо даю їм щоденну добрячу жертву! Боги люблять свіжачка, гарячу димуючу кров! Я присвячую всіх пущених на дно Посейдонові, всіх зарізаних — Зевсові, всіх здохлих біля весла — Аїдові. Всі задоволені, всі мої друзі й захисники! Ха-ха!
— Ти блюзнірствуєш, Креоне! — тамуючи біль, сказав Піфагор. — Не забувай, що й олімпійці страхаються фатуму.[13]
— Чому ж він кинув тебе мені під ноги? — зловісно запитав Креон, підводячись із дзиґлика. — Я — пірат, ось цією рукою пустив на дно десятки кораблів, послав до Харона,[14] в царство тіней, тисячі душ, і я — вільний! А ти — я бачу по твоєму випещеному личку — безвинне ягня, і ти — мій раб! Захочу — розіпну, захочу-випущу на волю… Ось тобі й фатум!
— Випусти, Креоне!
— Ха-ха! Ти просиш не Зевса, не богів, а мене! В моїй руці тепер вся воля Олімпу і царства Аїда!
— Ні! — похитав головою Піфагор, похнюпившись. — Якби так було… то світ треба було б спопелити, знищити…
— Ха-ха-ха! А його й треба знищити! — захлинувся сміхом пірат. — Я це й роблю по мірі власних сил. Так ти не визнаєш мене вищим від богів і фатуму?
— Нізащо…
— Я доведу тобі це, непокірний елліне! Гей, соколи мої, прикуйте його до весла! Ось там! Нині здох старий іудей, на його місце… Молись! Молися, елліне, богам, молися Зевсу! Побачимо, чи прийдуть вони тобі на поміч! Моя кривава жертва переважить. Ха-ха! Ну й потішив мене цей жовторотий горобчик!..
Піфагора з реготом підвели до борту, кинули на тверду вичовгану лавку, ноги примкнули ланцюгом до металевого шворня, руки прив’язали до держака весла. Хвиля знемоги прокотилася тілом, в голові задзвеніло. Сама свідомість, життя здалися Піфагорові якимсь маренням, незбагненною насмішкою богів.
— Греби, не працювати ж мені за двох! — почувся невдоволений голос зліва.
Юнак отямився. Затуманеним поглядом глипнув ліворуч. Поруч з ним сидів голий до пояса чоловік, гребучи важенним веслом. Піфагорові руки теж були прикуті до того ж самого весла, але вони безсило й безвільно метлялися, заважаючи гребцеві. Він схопився долонями за держак, почав допомагати сусідові. Той, скоса поглядаючи на юнака, люто бурчав:
— Прокляття! Сидіти поруч з чужинцем! О Адонаї,[15] за що посилаєш таку муку?
— Чому лаєшся? — болісно запитав Піфагор.
— Лихо привело тебе сюди, — хрипів сусід, з натугою орудуючи веслом. — Був у мене товариш, вірного закону, одного коліна. А тепер — нечистий еллін!
Піфагор з подивом глипнув на нього. Горбоносий, темноокий сусід справді гнівався, біля його тонких вуст залягла зморшка огиди.
— Хіба не однаково, хто поруч тебе? Раби всі однакові, — з гіркотою мовив Піфагор.
— В мене один господь, — буркнув сусід, — великий Яхве. Я раб йому й більше нікому.
— Чому ж трудишся для Креона? — сердито запитав юнак. — Попроси Яхве, хай визволить тебе.
— Весь народ мій у вавілонському полоні, — зітхнув сусід. — Нема що просити волі для себе. Заслужив — треба терпіти!
— Не вельми ласкавий ваш Яхве. Весь народ загнати в рабство!
— Кого люблять — того карають. Ми заслужили…
— Замовкніть, брудні гієни! — ревнув за спиною голос, і важкий удар упав на спину Піфагора. Потім чорна зміюка канчука зі свистом оперезала іудея. Юнак закусив губу, щоб не закричати. Перехід від волі, від чарівних розмов про Істину до моторошної реальності рабства був такий разючий, що він досі не вірив, не міг повірити в дійсність. Ритмічно, понуро похитувався над веслом, прислухався до хлюпання хвиль, ждав жагуче, напружено, що ось-ось настане пробудження, як це іноді бувало з ним у страшному сновидінні…
Та мара не зникала.
Десь попереду закричав пірат:
— Веселіше, веселіше, підлі раби! Співайте пісню, не куняйте. Ану, співайте, бо канчук походить по спинах!
Дзвінкий голосок молодого раба пролунав над палубою, до нього прилучилися в сумному хорі інші — низькі, зажурені. Полинула в морському просторі у супроводі вітру дивна, тривожна пісня.
Коли вона була складена, ким? В ній чувся зойк розтерзаної плоті, біль душі, жадоба свободи і безсилля її досягнути.
