жити.
— І знову — я не про те, — втомлено посміхнувся учитель. — Вияв може й повинен бути різний, а мета спільна — єдність людей. Навіть мої найближчі учні забувають про це. Мілон… Він прекрасна людина, мій друг, мій улюблений учень…
— Що тебе бентежить?
— Останній бій…
— З Сібарісом?
— Так. Ти ще не відаєш всього, що сталося. В Сібарісі відбулося повстання демосу. Громили учителів, наших учнів, ремісників, сенаторів. Хто лишився живий — втекли до Кротона.
Сібаріси поставили вимогу — повернути втікачів, щоб стратити їх. Наша рада тисячі хотіла це зробити, але я не дозволив…
— І що? Вони не послухали тебе? — злякано запитала Теано.
— Послухали. Тоді Сібаріс послав війська. А Мілон очолив армію Кротона. Я не встиг попередити лихо… Я не хотів… Наші воїни розгромили армію Сібаріса. І тоді Мілон…
— Що Мілон? — прошепотіла Теано.
— Увів військо до Сібаріса. Вони зрівняли місто з землею. Спалили дощенту…
— Боже! — скрикнула дружина. — Мілон…
— Так! — суворо підтвердив Піфагор. — Мілон, мій найкращий учень. Я бачив його обличчя, коли вони повернулися переможцями до Кротона. О, цей тріумф! О, ця вдоволена жадоба крові й руйнувань! Може, я глибоко помиляюся, і людське в нас — лише павутиння? Чому так легко змітається воно вихором звірячого, підсвідомого? Коли вирують стихії — людськість втікає, ховається в куточку, а прокидається кривавий, нещадний хижак! О горе мені!
— І тепер…
— І тепер я чекаю розплати… Удар буде… Він готується… І я винуватець… Не зумів…
— Що ти вирішив робити?
— Зберу своїх учнів. Піду до Мілона. Треба поговорити з ними. Треба, щоб вони зрозуміли — не можна поєднувати людське й звіряче. Гратися в мудрість та людяність не можна — треба стати мудрим і людяним…
— О Піфагоре, мені страшно!
— Чого боятися, Теано? — ніжно промовив Піфагор, пригорнувши дружину. — Не лякайся грози… Будьмо птахами, для яких земля, побудова гнізда на ній… навіть виведення пташенят — лише спочинок перед новим польотом. Не забувай моїх слів, Теано…
Того ж дня, надвечір, у будинку Мілона зібралися найближчі учні Піфагора. Учитель був суворий, нахмурений, ясні очі ховалися глибоко під кошлатими сивими бровами.
— Друзі мої, — сказав учителі» спокійно, — я відчуваю, що настає час розлуки.
— Чому, наставнику? — скрикнув Мілон, переглядаючись з товаришами. — Чи ти вирішив покинути Кротон? Чи ми в чомусь провинилися перед тобою?
— Мілоне, я не бог, і переді мною не може завинити жодна істота. Людина винна лише перед собою, перед своїм сумлінням. І коли така вина бентежить серце, ще є рятунок! Я хочу нині говорити з вами саме про це. Чи болить ваше серце? Чи відчуває воно вину? Чи, може, ви настільки вважаєте себе чистими й безгрішними, що вознеслися на олімп виключності та обраності?
Учні спантеличено мовчали, з подивом позираючи на гнівне обличчя Піфагора. А він, опанувавши себе, вів уже далі спокійно, врівноважено:
— Чого ж ми досягли, о мої любі друзі, мої послідовники? Я не кажу про знання точних наук, про математику, астрономію, музику. Це ви понесете далі, в життя, передасте нащадкам, колись наші зерна проростуть буйним зелом. Хочу мовити про інше… Я волів вивести науку з підземель, де її заховали жерці, я хотів дати її блага простим сіячам і садівникам, рибалкам і ремісникам. А створив замість того втаємничену групу учнів. Я ходив між людьми, розмовляв з ними, придивлявся до їхнього життя. Те ж саме, що й було, — забобони, темрява, неуцтво. Ми не змогли глибоко пустити коріння в народне серце. Вас, моїх учнів, не люблять, бо ви стоїте над простими людьми… вам навіть подобається це… Ви для них — аристократи…
— Хіба це наша вина, учителю? — глухо запитав Мілон. — Неможливо одразу навчити всіх…
— Не моя вина, наша… це вина епохи. Протиріччя, яке, може, колись розв’яже час. Всі діти народжуються рівними, але одним одрізують крила, а інших навчають літати… Та й літати для хижої цілі нападу, вбивства, — багатозначно глянув Піфагор на Мілона. — І фатум невблаганний: він змушує розплачуватися за жорстоку несправедливість…
— Учителю! — тривожно скрикнув наймолодший учень Деон, який стояв біля вікна. — Там, внизу, юрба! Вони з смолоскипами. Вони йдуть сюди…
Мілон сильним стрибком метнувся до вікна, відчинив його. Гнівно крикнув:
— Прокляття, це Юлон! Він підбурив п’яний плебс! Учителю, може бути лихо, треба втікати!
— Я знав про це, — прошепотів Піфагор, не рухаючись з місця.
— Гей, мудрий учителю! — долинув з вулиці голос Кілона. — Покажи своє богоподібне обличчя, об’явися народу з висот Олімпу! Чому мовчиш?
Юрба ревла, улюлюкала, свистіла, вимахувала багровими смолоскипами.
— Смерть Піфагорові! Смерть тиранові! — гриміла вулиця.
Учні перелякано виглядали з вікна, на розгублених обличчях мерехтіли криваві відблиски. Мілон схопив меча, лук зі стрілами. Піфагор поклав йому руку на плече.
— Вб’єш одного, двох, тоді бурю не зупиниш!
— Я їх зубами загризу, проклятих п’яниць! Вони послухались цього підлого торгаша, цього двурушника й зрадника?! Дайте мені добратися до нього!
Очі Мілонові налилися кров’ю, ніздрі роздувалися, ніби в бойового коня. Піфагор вражено дивився на нього.
— Ось воно… те, чого я страхався, — прошепотів він.
— Учителю! — скрикнув Мілон. — Не можна очікувати, треба діяти. Тут є підземний хід, втікаймо! Я поки що затримаю їх! Ти, учителю, йди перший!..
— О ні! Мій час скінчився, — похитав головою Піфагор. — Хай ідуть молодші. Не зволікайте.
Мілон відкрив у підлозі ляду, з чорного отвору дихнуло вогкістю.
— Хід вузький, старовинний, веде до моря… Є завали… повзіть обережніше…
Учні почали спускатися в рятівний отвір. А Кілон не вгавав, люто викрикуючи:
— Замовкли, прокляті піфагорійці? Ви хоробрі лише проти невинних ягнят! Вийдіть тепер, гляньте в очі народові! Ви обікрали його, ви лише для себе здобули знання, а його залишили в бруді й нестатках. Я просив його — чуєте, кротонці? — я просив цього зайду-проповідника, щоб він дав згоду, і тоді десятки шкіл для всього народу виросли б на узбережжі! Та він гордо відмовився! Він сказав, що перли й діаманти не кидають свиням під ноги! Це ви — свині, благородні кротонці!
— А-а-а! — заревла вулиця лютим, моторошним криком. — Смерть йому, смерть!
— Яка мерзота! — поблід Піфагор. — Яка нечувана підлота…
— Викурюйте їх з нори! — лементував Кілон. — Кладіть вогню, паліть проклятий притулок! Побачимо, чи вискочить з вогню цей змій мудрості! Ха-ха-ха!
За вікном спалахнуло вогнище. Мілон схопив Піфагора за туніку, потягнув до підземного ходу.
— Ні, — твердо одвів руку учня Піфагор. — Рятуйтеся, про мене не думайте!
Він підійшов до вікна. Його побачили знизу, ненависно заверещали, закричали. Полум’я лизало стіни будинку, рвалося вгору, кидало снопи тремтливих іскор в темніюче небо. Піфагор дивився на тріумфуючу юрбу і не бачив її. Йому знову ввижалася пустельна дорога поміж чорними високими стовбурами-колонами, що сягали неба. І позаду, за спиною, люте дихання лева, його торжествуючий рик. Втеча, невпинна, напружена, знесилююча, у невідомість. А потім — обрив… Чорна, вібруюча, безвидна імла… Ось вона — безодня… відкрилася…
— О ви, сліпі діти! — прошепотів він. — Як легко вас можна підняти на руйнацію, на вбивство, на ганьбу! Колись прийде інший учитель, мудріший, величніший! Він відкриє для ваших дітей нові, несказанні обрії краси і діяння… Тоді вони збагнуть, кого палили батьки, які сили штовхали їх до злочину…
