ідолам, — що за них здобувають люди: сьогодні шмат м’яса, завтра — раба, післязавтра — мистецьке творіння Мнезарха. Страшно…
Інколи корабель пристає до берега. Мнезарх із сином виходить на майдан, пропонує свою роботу місцевим купцям, торгується.
Піфагор дивиться в байдужі обличчя, в жадібні очі, на тремтливі холодні пальці, що обмацують персні, скриньки, геми[9] з постатями богів та героїв.
Як добре, що він не пішов батьковою стежиною! Працювати дні й ночі для нікчемних крамарів, віддавати талант і тяжку працю заради розпутних багатіїв? Ні, ні! Краще промчати понад землею сонячним променем, відбитися в хвилі морській, в росі дощовій, цілувати квітку польову. Зрячий замилується променем, а сліпий — не побачить! О боги, як мені стати променем?
Потроху розпливаються в різні руки батькові чудо-скарби. Вже нема скриньки з Афродітою, яку так любив Піфагор, вже продано всі геми, розійшлися золоті персні з самоцвітами. Мнезарх задоволений — мандрівка вдала.
Наближається Лесбос, великий багатий острів. Біліють у буйній зелені садів палаци, стрункі колони храмів. Гомінлива юрба на березі, тисячі кораблів у спокійній затоці.
Тривожно. Як зустріне його знаменитий учитель?
Юнак з батьком сходять з корабля, сідають в човна, пливуть до берега. Мнезарх розпитує місцевих жителів про Ферекіда Орського. Галасливі хлоп’ята охоче ведуть гостей до славетного учителя.
У затишку, над морем, привітно дивиться на світ величенька будівля з світло-сірого каменю. Довкола неї сиві зарості оливи, стрункі олеандри, кущі ніжних троянд. Мандрівники поволі підіймаються старовинними кам’яними сходами. Їх зустрічає чорна рабиня, кланяється, зачудовано дивиться великими терновими очима на Піфагора.
— Як сказати господареві? — звучно запитує вона.
— Мнезарх із Самосу, — відповідає батько. — Із сином Піфагором.
Рабиня зникає, обпікши юнака жагучим поглядом. Батько усміхається, киває синові головою.
— Хвилюєшся?
— Не знаю. Не можу збагнути. Доки в дорозі — дивовижні сподівання, надії. Зійшов на берег, підійшов до цього будинку… і вже…
— Що вже?
— Якийсь смуток, батьку. Ніби відчуття, що я не здобуду тут того, що шукаю…
Мнезарх нахмурився, поклав руку на синове плече:
— Я знаю про це. І казав тобі. Ти — як вихор…
Повертається рабиня, мовчки схиляється перед гостями, запрошує до господи. Минувши басейн і мерехтливий водограй, між рядами багряних троянд вони проходять до прохолодної вітальні, заставленої шафами з череп’яними табличками, гемами, астрономічними приладами. В стіні — прохід. В отворі видно небо, море, виноградна лоза з стиглими гронами. Поміж кущами з’являється дебела постать господаря. Він входить до вітальні, пильно оглядає гостей. В нього високе чоло, рідке кучеряве волосся, гордовита постава, гострий погляд сірих очей.
— Мнезарх із Самосу, золотоковач і художник, вітає тебе, славетний Ферекіде, — вклонившись, сказав Мнезарх. — А це — мій син Піфагор.
— Я чув про тебе, Мнезарху, — відповів мудрець. — Радий познайомитися. Яка стежка привела до мене? Чого шукаєте в моїй господі?
Піфагор вийняв листа, мовчки подав господареві. Ферекід взяв його до рук, розгорнув папірус.
— Ага, — усміхнувся він. — Старий Гермадамас згадав товариша. Що ж вирвало його з музикального споглядання світу? Прочитаємо… Он як! Так це ти і є його улюблений учень?
— Так, — скупо відповів юнак.
— Гм… Шукаєш Істину?
— Так.
— Чому вирішив звернутися до мене?
— Твоя слава, учителю, лине по Елладі. Кажуть, що ти був у Єгипті, маєш посвяту у вище знання. І я хочу знати те, що пізнав ти. Інакше не матиму спокою…
— І я прошу за сина, Ферекіде, — мовив Мнезарх. — Допоможи йому. Я буду на Лесбосі тиждень. Хай він побуде у тебе.
— Прийму, — просто відповів Ферекід. — Але не ручаюся, що відкрию тобі Істину. Ти розумієш, Піфагоре?
— Все одно. Я хочу слухати тебе, Ферекіде…
— Не одразу, не одразу, — добродушно всміхнувся мудрець, — погуляй, помилуйся моїми квітами, покупайся в морі…
— Учителю, — запаленівши від хвилювання, мовив юнак, — купатися я міг би й на Самосі, там теж прозора вода і золотий пісок. І квіти в нас є…
— Піфагоре! — скрикнув батько.
— Батьку, коли спраглий мандрівник знаходить джерело — він не бавиться біля нього, а п’є воду. Я хочу пити…
— Мнезарху, не лай його, — тихо сказав Ферекід. — Будемо розмовляти одразу, Піфагоре. Мнезарху, іди робити свої справи. За сина не турбуйся. Сім днів він буде у мене.
Настає вечір. Темніє обрій, наливається гранатовими барвами. Ферекід дає знак, рабиня приносить світильники, запалює. Примхливе полум’я похитується, кидає слабкі відблиски на суворе обличчя мудреця. Він стоїть край широкої балюстради, склавши руки на грудях. Мова його ллється неквапно, урочисто. Піфагор жадібно слухає, намагаючись одразу осмислити почуте, перевірити його вартість вогнем власного сердечного світовідчуття, віри.
— Таким чином ти бачиш, Піфагоре, — розповідає Ферекід, — що світ сотворено з трьох основ: божественної волі, речовини й любові. Справді, куди ми не глянемо, бачимо ті основи: матерію, з якої творяться форми, силу життя, дану богами, яка рухає речовину, і красу людей, рослин, тварин та небесних світил. А краса нічим не може бути породжена, окрім любові. І над усім тим — Зевс, творець і батько, скульптор і господар космосу. Хто жадає осягнути мудрість — повинен стати часткою його волі. Коли син бажає багатством і майстерністю батька опанувати — він здійснює своє бажання любов’ю до батька і послухом його волі. Чи збагнув, Піфагоре?
— Збагнув, — глухо сказав юнак. Він випростався, ніби прокидаючись з глибокої задуми. Очі його стали бездонними, в них відбивалося полум’я світильника. — Дозволь запитати тебе, учителю…
— Запитуй, — ласкаво мовив Ферекід.
— Ти кажеш, учителю, любов… Ти кажеш — божественна воля. А як же тоді ненависть?
— Ненависть? Не розумію…
— Ненависть, учителю, що палахкотить у грудях людей. Зло, що блискає в очах рабів і володарів. Як же тоді смерть, що її жахається все живе?
— Все те — від людського падіння, — зітхнув Ферекід. — Зевс сотворив людей прекрасними. Вони не втрималися на божественному рівні… звідси — все лихо, яке ми бачимо на землі…
— А Прометей?
— Що Прометей?
— Чому Зевс покарав його за те, що титан волів допомогти людям? Отже, царю Олімпу невигідно, щоб його діти жили краще, достойніше?
— Прометей вчинив злочин. Він порушив течію закону.
— А хіба любов поза законом?
— В чому любов Прометея?
— Бажання допомогти іншим — хіба не любов?
— Інколи наші поривання, Піфагоре, здаються нам прекрасними. А вони ведуть до лиха. Ось, наприклад, ти побачив п’яного чоловіка, занедбаного, нікчемного. І замість того, щоб привести його до тями, присоромити, порадити — ти даси йому драхму.[10] Він знову нап’ється і, може, впаде так низько, що звідти його ніхто вже не витягне. Прометей не герой. Він повстав супроти волі Олімпу. Зевс знає, чому люди страждають. Він — батько їм. Коли настане час — творець
