— Як захопити? Навіщо?
— Красою творення, Піфагоре. Їм відкривається мелодійна основа світу. Боги — небесні музиканти. І ті, кому чується мелодія, мусять наслідувати їй.
— Мусять, — повторив Піфагор. — Мусять…
— Тебе дивує це слово?
— Дуже, учителю. Вельми непокоїть. Хіба пташеня, вилупившись із яйця, мусить летіти вгору? Хіба воно може не летіти?
Гермадамас помовчав, з подивом придивляючись до натхненного обличчя юнака. Похитав головою.
— Ти добре сказав. Може, й твоя правда. В мені мудрість традиції. В тобі — мудрість серця. Може, твоя вище. Проте не станемо сперечатися в таку ніч. В тиші не повинні лунати пусті людські слова. Вони як попіл. Хай краще пролунає музика. Заграй на арфі, Піфагоре.
Учень сідає на мармурове сидіння, схиляється до арфи, торкається струн. Низький жалібний звук лине до моря, в небо. За ним поспішають срібні високі акорди, ніби зграйка барвистих щебетливих пташок, тануть у зоряній високості. І ось вже котяться у величному ритмі пісенні хвилі, зливаються з містерією[5] місячної ночі, стають невіддільними від неї, ніби зітхання морського леготу Борею,[6] ніби рокіт хвилі, наче шептання багряного виноградного листу.
Учитель витирає з очей сльозу розчулення, кладе на голову Піфагора сухеньку руку.
— Такого учня, як ти, ще не було в мене, друже. Чуєш?
— Чую, учителю.
— Я нікому не казав таких слів. Тобі — першому. Ти прославиш Елладу своїми піснями. Ти можеш стати новим. Орфеєм…
— Учителю, — тихо мовив Піфагор. — Я знову чую ті самі слова. Сьогодні чую вдруге. Перший раз їх мені казав батько…
— Які слова, Піфагоре?
— «Прославити Елладу…»
— Ти бачиш в цьому щось неприємне?
— О ні, учителю. Тільки не вабить мене ні моя слава, ні слава Еллади.
— Як ти можеш таке говорити? — злякано мовив Гермадамас.
— Можу, — вперто сказав юнак, випроставшись на весь ріст. — Можу, бо слава не веде до Істини.
— Не розумію тебе.
— Я й сам себе не розумію.
— Ти маєш дивовижний талант. Я ще не стрічав такого. Музика… Вона — дарунок богів на цій землі.
— Знову боги, — прошепотів Піфагор.
— Шо ти сказав?
— Все подаровано, — сумно зітхнув юнак. — А що ж від нас, що від людей?
— Нічого, Піфагоре. Ми — діти Зевса. Невже тобі не досить, що батько дав нам безліч прегарних дарунків?
— О ні, не досить! — скрикнув юнак. — Істину не можна подарувати! А я хочу лише її!
— В тобі погорда. В тобі бунт. Згадай титанів — вони в Тартарі.[7] Згадай Прометея — він прикутий до скелі.
— І ти вважаєш, Гермадамасе… Ти вважаєш, що це справедливо — прикути вогненного титана до скелі?
— Хто я, щоб міряти справедливість Зевса? — тихо озвався учитель. — Я знаю лише одне — святощі музики. Нема нічого величнішого від музики. Якби мені боги сказали: «Гермадамасе, вибирай: влада над Всесвітом без музики або жебрацтво з щоденною прекрасною мелодією», — я вибрав би жебрацтво.
— Знаю, учителю, — тихо відповів Піфагор, дивлячись у зоряний обшир. — І розумію тебе. Бо й сам люблю музику. Не мислю без неї життя. Але й вона не дає відповіді.
— На що, Піфагоре?
— На пекуче питання… єдине питання, заради відповіді на яке я готовий пройти безконечну дорогу: в чому Істина? Хто є ми, люди, на шляху до неї?
— Ти бажаєш знати таємницю богів, — зітхнув Гермадамас. — А може, й вони не відають.
— Але ж хтось повинен знати?
— Сама вона, Істина. Якщо вона є…
— Як? Ти сумніваєшся?
— Не знаю. Може, для мене вся правда світу в музиці. А тобі цього не досить.
— Ні. Не може бути обмеженою Істина. В ній вся повнота знання. І я жадаю добитися до неї. Або вмерти, шукаючи її.
— Ти страшний шлях обираєш, Піфагоре. Жаль мені…
— Чого жаль?
— Великого таланту. Він пропаде… Що з твоїх пошуків для людей? А твоя музика, твоя гра стали б насолодою для багатьох душ.
Піфагор схопив руки учителя в свої долоні, притиснув їх до грудей.
— Збагни, учителю, мої думи! Якщо нема Істини — то нащо мені слава, і талант, і пошана людська? Краще згорю, як Фаетон[8] на батьківській колісниці в небі…
— Так воно й буде, — сумовито похитав головою Гермадамас. — Так воно й буде. Та перечити не стану. Як же ти вирішив жити… як діяти?..
— Поїду з батьком у подорож.
— Куди?
— Лесбос. Потім — Афіни, Дельфи. Може, зустріну мудрих людей… Розшукаю нові стежини…
— На Лесбосі живе Ферекід. Ферекід Сірський. Чув?
— Друг Фалеса?
— Атож. Славетний мудрець. Він мій давній товариш. Можу написати листа до нього. Зайдеш до нього, побесідуєш…
— Ой учителю, чудово! Я так вдячний тобі!..
— Нема за що дякувати. Ще невідомо, чи відкриє він тобі щось нове.
— Все одно. Кожна нова ступінь — все ближче до Істини.
— Ой не так, Піфагоре. Гай-гай, повір мені! Багато лабіринтів, безліч стежинок петляють довкола Істини, і ще жоден з мудреців не стверджував, що бачив її лице…
— Як ти можеш це знати?
— Тобі ще довго жити на цім світі. Переконаєшся сам, друже. Та коли ти втомишся… коли серце твоє знемагатиме в павутині розчарувань — згадай про мене… згадай про старого Гермадамаса, Піфагоре. І згадай про цю ніч…
— Я не забуду, учителю…
Корабель весело біжить морем. Тріпочуть вітрила. Радіють раби — не треба гребти, можна подрімати, схилившись на осоружні весла.
Піфагор стоїть біля борту, кутається у вовняний плащ, не може одвести погляду від обрію. Виринають з блакитної імли і знову щезають скелясті острівці, човни рибалок, чужинецькі трієри-кораблі. Все це схоже на життєвий плин, в якому шукач зустрічає й втрачає безліч явищ, людей і подій. Та десь несподівано має виринути з-за обрію острів, до якого прагне мандрівник. «Така мить настає неодмінно, — думає Піфагор. — Так буде і в мене. Пройду, пропливу, пролечу. І зустріну свою таємницю, почую, побачу…»
На палубі гуляють купці. Вони весело перемовляються, інколи сідають у коло, пригощають один одного, співають легковажних пісень і регочуться з дівчатами, котрі невідомо як опинилися на кораблі.
Мнезарх про щось розмовляє з купцями. Про що? Хіба про гроші? Дзвінкі золоті та срібні кружальця. Вони переходять з рук до рук, викликаючи заздрість, злість, ревнощі, жадобу. Їм байдуже — блискучим