Мовчання ззаду, тільки тремтять вологі руки у дівчини.
— Афродіта, — обзивається юнак, продовжуючи чарівну гру.
— Артеміда!
— Евридіка!
З-за спини чується невдоволений голос:
— Ти всіх богинь перелічиш, лише мене не згадаєш!
Він рвучко обертається, бере в долоні тонкі пальці дівчини, її чорні очі, глибокі, мов зоряна ніч, сміються, перламутром сяють зуби.
— Нарісса!
— Ага! Тепер Нарісса! А чому одразу не вгадав? — примхливо надула пуп’янком губи дівчина.
— Як не вгадав? Вгадав, кожного разу вгадав!
— Як то? — збентежилася вона.
— А так! Ти ж і Афіна, й Афродіта, й Артеміда… Ти — богиня! Що — хіба неправду кажу?
Нарісса зашарілася. Дивлячись під ноги собі, прошепотіла:
— Я шукала тебе.
— Навіщо?
— Мені снився сон.
— Про мене?
— Так. Тільки тебе я не бачила. Море, берег… пустеле но… Тільки сліди на піску.
— Чиї сліди?
— Твої.
— Звідки ти знаєш?
— Я поміж тисячі слідів пізнаю твої. Тільки у сні вони були не такі, як тепер, а великі-великі. Ті сліди простяглися, скільки видно, за обрій. Я хотіла бачити тебе, та злякалася, що в тебе такі великі сліди. І пішла понад морем самотня… вітер, пісок, сліди… і нікого довкола… Правда, химерний сон?
— Дуже дивний, — замислено сказав Піфагор. — Сліди за обрій… Тут щось є…
— Що, Піфагоре?
— Ти не збагнеш.
— Ти якийсь чудний став.
— Може, бо батько мені те саме казав…
— От бачиш!
— Наріссо!
— Що, Піфагоре?
— Ти б пішла зі мною?
— Куди?
— За обрій.
— Чого? За чим? — здивувалася дівчина.
— Шукати.
— Що?
— Розгадку.
— Яку розгадку?
— Розгадку тайни…
— Ой Піфагоре, який ти нудний, коли починаєш мудрувати! Тайна, розгадка, обрій! Глянь, як чудово довкола! Яку тайну ти хочеш розгадати?
Піфагор сумно глянув на дівоче личко, одвернувся. Заглибився в себе, мовчав, прислухаючись до шепоту хвиль. Дівчина торкнулася пальцями тугого юнацького плеча.
— Не мовчи. Мені страшно, Піфагоре!
— Чого страшно, Наріссо?
— Тиші. І твого погляду. Коли ти смієшся — мені весело. Тоді твої очі, як хвиля морська в сонячний день, — прозорі, блакитно-зелені. А коли замовкнеш, як ось тепер, — вони темніють, ніби якісь моторошні прірви. Не мовчи, Піфагоре! Будь веселим! Я хочу купатися разом з тобою. Мене настрашив сон, я шукала тебе, вийшла на берег і побачила сліди. Я не хочу, щоб у житті було так, як уві сні!
— Гаразд, — отямився від задуми Піфагор. — Давай купатися.
Він одним рухом відстебнув на плечі застібку, скинув хітон. Бронзове тіло юнака сповило золотаве сонячне проміння. — Біжи за мною, Наріссо!
Хлопець побіг до високої скелі, дівчина за ним. Вона щасливо сміялася, доганяючи Піфагора. Він зупинився на скелі, над глибінню, широко розпростер руки, вдихнув на повні груди повітря.
— Хочеться полетіти, Наріссо!
— Як Ікар? — важко дихаючи, запитала Нарісса.
— Такі До Сонця!
— А звідти — вниз, — тихо додала вона. — І навіки у воду. На дно.
— Хай так! Аби звідати політ! Побачити Істину!
— Хто скаже, чи Ікар бачив Істину?
— Зате він прагнув до неї.
— Прагнути й не досягти… яке щастя в цьому? Чи не краще… кохати, Піфагоре? Навіть боги схиляються перед Еросом, богом кохання. Може, в любові Істина?
— Не знаю! Не відаю!
Піфагор підстрибнув, кинувся у воду, глибоко занурився у морську глибінь, ніби велика бронзова рибина. Нарісса метнулася за ним, захоплено відчула себе в обіймах прохолодної хвилі, попливла у відкрите море. Лягла горілиць, завмерла, хитаючись на запінених гребенях, ніби міфічна морська німфа. Поряд з нею виринув Піфагор, з шумом видихнув повітря.
— До мене… ближче до мене, Піфагоре…
— Я тут, Наріссо…
— Ти шукаєш… ти вічно шукаєш, друже. Ти невдоволений. Ти волієш розгадки… якоїсь розгадки… А мені…
— Тобі, Наріссо, — луною відгукнувся юнак.
— А мені… аби ти був поруч. І не треба жодної Істини. Може, її й нема…
— Кого? — злякався юнак.
— Істини. Може, то лише слово? Коли ти поряд — серце мочє щасливо стукає, воно каже, що в коханні — вся повнота…
— Не може цього бути! — стріпнув мокрим волоссям Піфагор. — Не може бути! — скрикнув він і сильно вдарив долонею по хвилі. — Коли нема Істини — тоді не варто жити! Чуєш, Наріссо? Тоді не варто жити…
Над морем сходить місяць. Тиша над світом. У темних водах похитуються зірки. Безодня в небі. Безодня внизу. В серці тривожно й солодко. В такі хвилини здається, що десь недалеко розгадка великої, неповторної, жаданої таємниці.
Неподалік від юнака сидить в альтанці учитель музики Гермадамас. Він загорнувся в білий гіматій,[4] склав руки на грудях, прислухається до звуків ночі, мовчить. Місячний промінь висвітлює постать учителя холодним срібним полум’ям, ріденьке волосся сяє німбом довкола голови, темними ямами виділяються запалі очі на сухорлявому обличчі.
— Підійди сюди, Піфагоре. Глянь у небо, мій друже. В зеніті мерехтить велика блакитна зоря, її відблиски
грають у темних очах учителя.
— Чуєш?
Зоряне колесо поволі обертається, в неосяжності відлунюють дзвіночки, моторошна радість лягає на душу.
— Чую, учителю, — шепоче юнак.
— Бережи це відчуття, — тривожно промовляє Гермадамас. — Лише небагатьом шукачам відкривається музика неба… щоб захопити їх…
