потис руку Василя Гнатенка.
— Здрастуй, брате…
Очі Гнатенка зволожилися, обличчя запаленіло.
— Спасибі. Спасибі вам…
Горовий удавано сердито махнув рукою.
— Яке «вам»? Чому «вам»? Ходімо в буфет, чорт забери, як казав професор Діжа, і вип’ємо на «ти»…
— Е-е, Василю! — вигукнув Діжа. — Професор Діжа вмер. Хіба я не такий же, як ви? Я теж хочу випити з вами на «ти»! Адже в нас тепер одна дорога?!
— Згоден! — радісно відповів Горовий.
Два Василі схопили Оксану попід руки і помчали до буфету-автомата. Діжа оглянувся, цмокнув здивовано.
— Ти диви… Нікого нема. Повне довір’я. Може, вкрадемо що-небудь? Як-не-як, а ми ж люди з минулого!..
— Досить жартів! — скомандував Горовий. — Оксано! Як тут що брати?
— Я знаю, — сказав Василь-молодший. — Ось тут добре біле вино. Беремо бокал, натискуємо кнопку. Готово. Давайте Другий бокал. А ось тут виноград, цукерки… Прошу.
Вино заіскрилося в бокалах, заграло золотими барвами в сонячному промені, який падав через прозору стелю. Оксана, відступивши до дверей, з якимось трепетом дивилася на те, що відбувалося. Це ж зустрілися люди трьох поколінь! І всі троє юнаки. Щось символічне було в дивному поєднанні, що сталося завдяки випадку. А може, це й не випадок? Може, то передвістя безсмертя, що гряде в майбутньому?
Задзвеніли бокали. В тиші минула хвилина. А потім пролунали схвильовані слова:
— Будь здоров, Василю!
— На щасливу дорогу, Василю!
— На вічну дружбу, Іване!
У хор їхніх голосів вмішався дзвінкий голос Оксани:
— Ідіть к чорту!..
СТРІЛА, НАЦІЛЕНА В НЕБО
З плоского даху готелю відкрився чарівний краєвид на лівобережний Київ. Червневе сонце немилосердно палило, над землею пливло голубе марево. Дніпро широко розлився між берегами, затопивши канали гідропарку на Трухановому острові. В імлі бовваніли зарості високих, кучерявих дерев, рожеві куполи будівель, а ще далі — арки мостів. Ліворуч виднілася вдалині гігантська гребля гідростанції, звідти насувалася чорна хмара, прорізана спалахами блискавок.
Василь перевів подих, якось по-дитячому засміявся — щасливим, бездумним сміхом.
— Чого ти? — здивувався Діжа.
— Ну як ти не розумієш? Я від радості… Минуло всього чверть століття… і такі зміни! Жаль тільки, що ми не брали участі в цій прекрасній роботі… Погляньте! Земля молодіє, молодіє просто на очах, як і все навколо…
Кинувши погляд на Оксану, Василь запнувся. Сиве волосся її так яскраво блищало на сонці! Недоречно він сказав про молодість!
Та жінка спокійно повернулася до Василя, усміхнулася.
— Жаліти не треба, Василю. Попереду довгий і важкий шлях. Щастя треба шукати не в епосі, а в самому собі…
Василь-молодший жартівливо пригорнувся до матері, поцілував у щоку.
— Ти чомусь стала говорити загадково, символами, матусю…
Горовий хутко одвернувся, щоб приховати болісну гримасу. Ні, не загадково говорила Оксана. Все дуже ясно. Невже вічно їм носити трагедію минулого в серцях, каратися за не вчинену вину?!
Він рішуче підвів голову, ясно і щиро глянув на Оксану.
— Так який же ще сюрприз чекає нас?
— Навчися терпіти, хлопче, — жартівливо погрозила пальцем Оксана.
Гнатенко підійшов до матово-зеленої стіни, натиснув якийсь важілець. Частина стіни розсунулася, відкриваючи велике приміщення, де стояло кілька вертольотів.
— Ангар на даху готеля? — вигукнув Діжа.
— Яка дивина! — насмішкувато відповів Гнатенко. — Здається, ще тоді, чверть століття тому, були такі штуки. Ось ця машинка моя власна, сам конструював, сам будував. У школі астропілотів…
Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.
— Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?
— Атомні батареї.
— Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…
— А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!
Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.
— Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?
— Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.
— Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!
— Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!
— Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.
Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.
— Так куди ж ви все-таки везете нас? — крикнув Горовий, нагинаючись до Гнатенка.
— Ще хвилину, друже. Уже недалеко…
Вертоліт знизився, блискавично промчав над сосновими заростями, над квадратами зелених полів, над вулицями селищ. Потім внизу з’явилася широка смуга сріблястих тополь. Вона тягнулася на багато кілометрів, пропадаючи в імлі. Відразу ж за тією смугою була величезна забетонована площа, на якій виднілися овальні споруди, схожі на ангари. Горовий і Діжа припали до ілюмінаторів, обмінюючись схвильованими вигуками.
— По-моєму, це шосе на Бориспіль!
— Тут десь був аеродром!
— Оце ж він і є!
— Але чому такий величезний?
— А он дивись, дивись, стріла! Велетенська стріла!
— Стріла, — прошепотів Горовий. — Стріла, націлена в небо… Космічний корабель. Мрія моя дитяча!..
Вертоліт плавно приземлився. Гнатенко хутко відчинив дверцята, вискочив назовні.
— Оце другий сюрприз! — сміючись, сказав він. — Ну та ти сам догадався, що воно таке! Як ти сказав? Стріла, націлена в небо? А це здорово!
— Стріла, що пробиває небо! — підхопила Оксана. — Стріла, яка відкриває невідоме!
Василь Горовий мовчки вийшов з вертольота, подивився навколо. Скільки оком кинь, матово виблискує площа космодрому. На ній височіють естакади, узорчаті башти, прозорі ангари. А ось, зовсім недалеко — космічний велетень, що формою своєю ніби уособлює прагнення невгамовної людської думки, порив неспокійного духу в незвідані глибини. Василь заплющив очі. В його уяві виник пам’ятник Вогняному Смерчу — революціонеру далекої системи. Акорди безконечності сколихнули простір, яскраво спалахнула
