Вони заходять — такі чемні, тримаючись за ручки — і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.
Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.
Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбайливо їх поливаю.
Вони ані мрукнуть.
Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.
Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й руками, падають на трамвайну зупинку. Саме одійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.
Як вони там горіли мене вже не цікавило.
Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це виявилося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати малюків. І, коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливій. Бо лунав з тамтого світу.
Оповіді мороку
Брами часу
Мені в житті ніколи не велося. Усе було проти мене. Все йшло шкереберть. Коли шпурляв камінь в горобця — потрапляв в око однокласникові. Коли копав м'яча — обов'язково в шибу. Коли вистрибував із трамваю — збивав із ніг бабусю. Коли зачиняв двері — за спиною лунав пронизливий крик.
Навіть коли я покохав дівчину, то відчув, що занадто вона до мене прив'язалася, спутала мене своїми почуттями, вихлюпуючи густий мед любові і спраги. Я запросив її на озеро. Ми взяли човна. Я веслував і розповідав якусь цікаву історію, а потім показав їй розквітлі лілії. Запах її лоскотав ніздрі. Вона хотіла вирвати квітку, я гойднув човна і вона випала з нього. Так смішно було спостерігати за тим, як вона бабрається у воді, хапаючись за латаття, заплутуючись у його пагонах, ловлячи ротом повітря. Я сказав, щоб вона закрила рота. З закритим ротом людина ніколи не втоне. Але вона мене не послухала і пішла на дно. Я допоміг їй веслом. Вода була прозора і видно було, як її тіло повільно опускається на саме дно і влягається, наче до сну.
Після цього мені жахливо хотілося повернутися назад у дитинство.
Але брами часу були надійно замкнені.
Азто, в якому я їхав, збило хлопчика. Авто було крадене. Хлопчик помер.
У в'язниці я знову почав думати, як мені повернути усе назад, почати усе спочатку, виправити…
Осколком скла я перетяв собі вени і брами часу нарешті прочинилися. Я вбіг туди, просвітлений, надіючись на якусь хоча б крихітну ласку для себе, малюсінький усміх… Але й на тім світі не зазнав я спокою.
Тому й пишу цього листа.
Нічна варта
Пізній вечір осени — мокрота і студінь. Щур перебіг двір і зник під курником.
Під цим курником вона поховала свого чоловіка торік.
Забила його сокирою, викопала яму, заволокла за ноги і присипала землею. Чинила все дуже старанно, навіть сокиру кинула до ями, а землю добре втоптала. Кури спали, пес мовчки стежив — він теж не любив господаря; зорі всю ніч не гасли, щоб осяяти шлях для душі небіжчика, але вона чомусь не квапилася у небо…
Забила його після того, як він знову її люто відлупцював, а потім ще й кинувся ґвалтувати. Робив так завше, коли напивався. Спочатку бив, тоді валив на підлогу і дер на ній геть усе. Коли захропів, тихенько викралася з хати, взяла лопату і заходилась копати яму. Копала довго, але вправилася ще затемна.
Не здатна була вбити людину. Вдарила його обухом зовсім не сильно і тільки тому, щоб не дорікнути собі, що поховала похапцем. Та, коли присипала землею, почулось його незадоволене бурчання, і тоді земля посипалася з таким поспіхом, що враз затовкла йому і писок, і очі, і вуха і привалила навіки.
Колись вона кохала його і відчувала тремт у всьому тілі, коли торкався її руками.
В цій хаті вона народилася, тут померли її батьки, тут вона й доживе віку.
Всі її жалітимуть — чоловік-п'яниця пропав безвісти і нема по нім сліду.
Дух закопаного живцем не підноситься в небо. Він вставатиме ночами з могили, підійде до вікон з сокирою в руці і буде вдивлятися у сутінь покоїв. Погляд його сумний і нещасний. Не має він зла до неї, так мусило статися. Катував її стільки літ, що іншого рішенця годі було чекати. За життя він би ніколи не вступився з її хати, а ще з більшою люттю товк би її і мучив.
Тепер йому шкода себе, що тільки зараз, по смерти, збагнув, скільки горя приніс цій жінці і як довго і мужньо терпіла вона, боронячи його перед сусідами. Баглося тепер підкрастися до її постелі, погладити її довге густе волосся, припасти щокою до її щоки і подих її вдихнути. Тіло її зберегло ще усі приваби, тіло її туге і гладеньке…
Але знав, що коли ненароком вона прокинеться і побачить його із сокирою, котрої ніяк не міг позбутися, то може збожеволіти від страху. І вже більше ніколи не заспокоїться, а то й чого доброго покине цю хату з жахливим привидом і більше ніколи не повернеться. А це була б найстрашніша кара для нього — більше її не побачити, голосу її не чути…
Повертається знову в свою могилу, над якою сокочуть кури. Щур, злякавшись його, мов ошпарений, прискає в гноївку…
Я ще є — я ще можу сполохати щура…
Кури попідводили голови і впівока дивляться, як він западається в землю.
Сходить сонце, оживає усе довкола.
Похований живцем спокійно засинає.
Дім смерти
Я мешкаю в темних закутках, там, де завше найбільше порохів, скуйовджених з вичесаним волоссям в незчисленні клубки. Я змушений вдихати густе від пилу повітря і намагатися не чхнути, щоб мене не почули й передчасно не виявили.
Я звичайний собі домовичок, маленький, незграбний, мене дуже легко пригнітити, я маленьке ніщо, про чиє існування ніхто в цьому будинку й не здогадується.
Вночі я виходжу зі свого схрону і, обережно переставляючи ноги, прогулююсь мовчазними покоями, підходжу до ліжка, на якому сплять господарі й стежу за ними, примостившись на бильці. Можу навіть підкрастися до них ближче і провести долонею по волоссю господині. Вона така гарна. А я такий бридкий,
