Розмірковував уголос. - А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…
- Що ти сказав??! - Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.
Ян закрив голову руками:
- Все, все, все!!! Ти - сильна! Ти - най- силь-ні-ша!!!
Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.
- Повторюй за мною: «Марго, ти - напрочуд енергійна жінка» - Усмішка стала ще ширшою. - Яне, повторюй, або я за себе не відповідаю!
Він відкашлявся і старанно промовив:
- Марго, ти - напрочуд енергійна жінка.
- Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».
Ян голосно засміявся.
- Яне!
- Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!! - Він знову зайшовся сміхом.
- Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.
Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян - на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:
- Марго, ми майже спізнилися.
- Спізнилися? Куди?
Він зітхнув:
- Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум. - Виникла багатозначна павза.
Я вмостилася трохи зручніше:
- Я слухаю, Яне. Дуже уважно.
- У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені - втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.
- Який прийом?
- Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!
Я потерлася носом об його щоку:
- Королю архітекторів, кому ж іще?
- Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в «Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші - великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик - звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.
- А що таке «нам»?
- Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.
Я вигнулася під вагою його тіла:
- То, може, спершу злізеш із мене?
Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:
- Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!
- Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!
Він заперечливо похитав головою.
- Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.
Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:
- Ти - найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами - лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!
- Шантажист!
- Закоханий шантажист, - виправив мене Ян.
Я наважилася на останній аргумент:
- Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!
Він скочив з колін:
- А це - друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.
Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.
Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.
Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:
- Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом - це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.
Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала:
- Здається, я знаю, що ви шукаєте. Є в нас одна модель, проте це - авторська робота. Єдина з елітної колекції.
З елітної колекції? Це - ВОНА. Я впевнена.
- Покажіть, будь ласка.
Дівчина зникла. Я зайшла у кабінку, зачинила двері і, роздягаючись, подивилася на Яна.
