У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.
- Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.
Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!
- Яне, скажи мені щось тією мовою. - Його чорні очі заблищали. Як нафта… - Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.
Ян простягнув до мене руки:
- Нгайяна.
- «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.
- Меа бету. - «Йди до мене».
Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.
- Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. - «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».
Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.
- А ксантору віє. - «Не дивися вниз».
- Ксантару біназ. - «Дивись на Венеру».
Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!
Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.
Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.
- Яне, як ти думаєш, мене не почули?
Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:
- Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? - Я сховала обличчя на його грудях.
Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:
- Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.
- Гаразд. - Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:
- Що то було, Яне?
- Що?
- Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?
- Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.
- Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.
- Вгадала.
- Справді? - Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.
- Так. Старовинний ритуал вінчання.
Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?
Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.
Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день - таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!
Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М- да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.
- Радіо-таксі 058 слухає.
- Здрастуйте! - заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.
- Що-о-о??! - образився оператор.
- Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.
- П'ять хвилин вас влаштує?
- Краще три!
Оператор засміявся:
- А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!
- Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! - Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!
Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.
- Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.
У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна - таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.
На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках - величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі - фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:
- Здрастуйте! Мені доручено переда…
- Давайте сюди! - Я майже видерла в нього букет. - Де розписуватися?
Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.
- Ось тут.
Я розписалася.
- А ще тут, тут і тут.
Я поставила ще три підписи.
- Все?
Хлопець зніяковіло всміхнувся:
- Ні.
- Що??!
- Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… - Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. - Мені доручено…
Я знов його перервала: