- Мені ніколи! Скільки ще?
Раптом він почав заїкатися:
- Чо-чо-чо-чотири…
Ну от, довела хлопця до нервового зриву.
- Ну несіть уже! Тільки скоріше!
- Що, всі разом?
Я не витримала:
- А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!
Він аж почервонів від обурення:
- Ні, так не можна! Наша фірма…
- Швидше!
Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.
- Куди? - Дякувати Богові, він став лаконічним.
- Як на мене, то хоч на підлогу!
Він кинув на мене докірливий погляд:
- Чим же квіти винні?
Моя черга червоніти.
- Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.
Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.
- Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, - це цвісти.
Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:
- Ви казали правду. Квіти - це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. - Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.
Накладати макіяж в авто - делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.
Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.
Квіти - заручники в нашому світі… А хлопець - романтик! І чому вони - заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? - Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість - приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.
Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.
Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:
- Фірма «Континент». Міжнародний відділ.
- Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? - Чоловічий голос. Здається, молодий.
- Я вас слухаю.
- Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.
- Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний
емоційний коктейль: страх, провина, збентеження, жаль, роздратування.
- Марго, нам треба поговорити. Це дуже важливо.
Давай, Марго! Як гіркі ліки - одним ковтком.
- Авжеж, Сергію! Ти можеш просто зараз? В мене якраз обідня перерва.
- Зможу. Я чекаю на тебе у кав'ярні на першому поверсі. Через п'ять хвилин. Гаразд?
- Так. - Я поклала слухавку, вимкнула комп'ютер і залишила кабінет.
День буде важким.
Чашка кави приємно зігрівала руки. Єдиний приємний момент у цій ситуації. Сергій курив, нервово струшуючи попіл на скатертину. Я обережно підсунула попільничку ближче до нього, проте він не помітив.
- Сергію, вибач, що я не зателефонувала, як обіцяла. Просто ти поїхав на гастролі, і я не знала, коли ти…
Він різким рухом повернувся до мене:
- Облиш, Марго! Не в цьому річ! Нам треба поговорити про тебе.
- Про мене?
- Так, Марго. Я… я знаю, що в тебе з моїм батьком.
Я не втрималася від зневажливої посмішки:
- Та ви подивіться на цього розумника! Я не знаю, що в мене з його батьком, а він знає! То, може, сам мені й поясниш?
Він нахилився до мене, взяв мої долоні у свої, міцно стиснув:
- Не треба, Марго. Я ж тобі не ворог. Менш за все хочу з тобою сваритися. Ти просто заплуталася. Ти сама не розумієш, що блукаєш у темряві за два кроки від провалля. Мій батько не дав тобі жодного шансу. Як на мене, то він ще й на додаток зав'язав тобі очі.
- Про що ти, Сергію… - Я спробувала відсунутися від нього, проте він ще міцніше стиснув мої руки:
- Ні! Послухай! Послухай мене, будь ласка! Ти не знаєш його так, як я. Ніхто не знає його так добре, як я. - Він нахилився до мого обличчя і почав гарячково шепотіти. - Мій батько - страшна людина, Марго. Він вбиває людей. Не власними руками, та що з того? Він віддає накази, він грається людськими життями. Все своє дитинство я спостерігав, як він викладає свій шлях чужими долями. І кров'ю. Він брудний, Марго! Інша людина вже давно втопилася б у такій багнюці, проте не мій батько. Він наче народжений з неї. І головне - йому це подобається, Марго! Чуєш? Він просто насолоджується всім цим жахом. - Сергій говорив швидко. Часто зупиняючись, проте без довгих пауз, наче побоювався, що я його зупиню. Дарма. Я закам'яніла. Жах, який я бачила в очах Сергія, до вінця наповнив моє серце, і я раптом відчула, яке ж воно в мене велике. Величезне. Справжня безодня. Я ніколи не вважала Костянтина янголом, проте те, що цієї миті казав мені його власний син, здавалося неймовірним, неможливим, а ще… це було як вирок, вирок мені за мій злочин. Нібито: «Ось, подивись! Це все, на що ти заслуговуєш. Ще одна барвиста примара».
Я дивилася на Сергія і водночас крізь нього. Він поторгав мене за плечі:
- Та прокинься ж! Зрозумій, це - не моя вигадка і не страшний сон! Мій батько існує і він хоче тебе! А він завжди домагається того, що хоче. Бо він - страховисько. Сильне і некероване.
Я щосили відштовхнула Сергія від себе і відсунулася на самий край столу, якнайдалі.
- Як можна… Боже мій, Сергію, як можна говорити таке про свого батька!
Він гірко всміхнувся:
- Мені можна. Я це заробив. Божевільні дев'ятнадцять років я заробляв це право - говорити про нього так, як він на це заслуговує. Моє щастя, що мені вдалося від нього втекти. Моїй матері пощастило менше. Ні, скоріше, не мені вдалося втекти, а він сам мене відпустив. Таке гірке розчарування! Син не пішов у батька. Не залізо, не людина-скеля, а якийсь худорлявий недоробок, слабак, скигля зі смичком.
Кожне його слово вибухало в моїй голові яскраво-червоним полум'ям. І сяяло, сяяло, сяяло. Таким нестерпним болем. А, може, це був його біль?
Я торкнулася його руки:
- Сергію…
