Яна. Від поцілунку до поцілунку, від скрику до скрику. Я розповіла йому все. Майже все - початок і середину. Кінця я ще не знала. Коли я закінчила, закінчилася і моя розповідь. На мої останні слова: «Завтра я їду до Львова, до цього чоловіка», - Костянтин лише мовчки кивнув, потім притиснув мене до себе і майже одразу заснув.
Я пролежала всю ніч, не стуливши повік, уважно роздивляючись обличчя чоловіка, який мене обіймав. У голові кружляло речення з мого дитинства: «Ніхто не може жити в замку Чорного Незнайомця». Що ж я накоїла? Я закохала його в себе. Я стала такою, як він.
Рано вранці Костянтин сам відвіз мене на вокзал. Він був тихим і замисленим, та це мене не лякало: найгірше, що можна, він уже зробив. Несподіванок я не ждала. Мене охопила така байдужість, що якби мій потяг раптом вибухнув, я спокійно взяла б свою валізу і пішла до Львова уздовж колії. Я вже не хвилювалася. Нічого не боялася, ні в чому не сумнівалася. Я знала, а справжнє знання людину байдужить.
Ми стояли на платформі. Ранок був яскравим, сонячним і холодним. Пронизливий вітер заповзав під одежу. Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.
Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.
- Хочеш, я замовлю для тебе все купе?
- Не треба, Костю. Мені не заважають люди.
Він усміхнувся:
- Так. Усі, крім мене. - Я промовчала на знак згоди. - Коли ти повернешся?
- Гадаю, завтра вранці. - Потяг дзеленькнув буферами. - Все, Костю. Мені треба йти.
Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:
- Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти - єдине, що я кохаю на цій землі.
Я кивнула:
- Так, Костю. Розумію…
Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль. Місто перетворюється на фата моргана, прозору примару, яка під вашим поглядом починає набувати знайомих обрисів: темна маса будинків, затремтівши від сили вашого смутку, розпливається на асфальті величезною калюжею, щоб за мить вирости знов містом вашої мрії - дивної суміші з рідних місць і казкових ландшафтів. Обличчя людей змінюються, пам'ять накладає на них маски з рисами ваших рідних, друзів, коханих. Сутінки дають бал. Львів, як палка куртизанка, на кілька хвилин дарує себе кожному перехожому, щоб з настанням ночі знов повернутися до звичного життя витонченої аристократки.
Я зупинилася перед старим напівзруйнованим будинком в кінці провулка. Хоч не впевнена, чи можна назвати будинком одну-єдину стіну в п'ять поверхів заввишки, яка дивилася на мене порожнечею вікон. Я озирнулася: останній номер по цей бік вулиці - чотири. Отже, переді мною - будинок номер шість, провулок Каменярів. Дім Яна. Місце, де він народився і мало не загинув.
Обережно оминаючи величезні купи сміття, я наблизилася до стіни, провела пальцем по на диво твердих цеглинах, притулилася до них лобом і замислилася. Що ж тепер, Яне? Я сподівалася, що знайду тебе тут. Чи принаймні зустріну людей, які знали твоїх батьків або ж бачили, як тебе везли до лікарні тієї ночі. Марно. Кого тепер шукати? Від твого дому залишилася одна-єдина скалічена сторінка. На ній нічого не написано. Я не знаю, куди мені йти тепер.
Раптом я почула якийсь дивний шурхіт за стіною. Не вагаючись, я залізла на найближче підвіконня й зістрибнула по той бік стіни. Сказати б, у будинок. В кількох метрах від мене, біля залишків кам'яних сходів, виблискувало якесь скло. Я підійшла ближче. То було не скло, а дзеркало. Вщент розбите. Звичайнісіньке дзеркало, Марго. Того, на скалках якого мало не загинув Ян, давно немає. Тридцять п'ять років - мить для цього будинку, проте не для того дзеркала. Воно не покаже тобі шлях до Яна.
- Я знав, що ти прийдеш. - Тихий голос за моєю спиною, наче скрип заіржавілої корби на криниці чи гойдалці. Я одразу його впізнала - біля мене стояв старий циган.
- Не шукай його Тут. Його Тут немає.
Я відступила від нього на кілька кроків:
- Звідки ви знаєте?
Він важко опустився на кам'яний виступ, потер очі рукою і прошепотів, наче сам до себе:
- Нічого не бачу. Зараз. Майже повністю осліп. А колись бачив. Багато цікавих речей. - Старий повернувся і простягнув руки у тому напрямку, де стояла я. - Тепер тільки відчуваю. Руками. Жадаєш відповіді, дівчинко? Гаразд. Його Тут нема, бо я сам бачив, як він умер.
Я відступила ще далі і вперлася спиною у єдину в цьому неправильному місці стіну:
- Що ви говорите? Ян не помер. Його врятували, його відвезли до ліка…
Старий голосно зареготав:
- Де його врятували? Може, в якомусь іншому світі? На іншій землі? Тут твого Яна ніхто не рятував. Ніхто не відвозив його до лікарні. Тут його вбили. Це - зовсім інший сон, дівчинко. Не з таким щасливим кінцем, як той, що сниться тобі щоночі. - Його голос посуворішав. - Послухайся поради старого - припини пошуки. Ця справа не для маленьких дівчаток. Відмовся, доки не пізно.
Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:
- Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.
Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.
- Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:
- Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.
Старий похитав головою:
- Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. - Він поплескав себе по кишені. - Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім - умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.
Мої руки безсило впали з його плечей.
- Але…чому??? Ви - мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?
Старий циган беззубо усміхнувся:
- Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. - Він перейшов на шепіт. - Кохання.
От і все. Я повільно підвелася:
- Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.
Старий махнув рукою:
- Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.
Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного
