так мене кохає! Ти чуєш, мамо?
- Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.
- Так, мамо. Він такий. Він - моя суть.
- Коли ви приїдете?
- За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?
- Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.
- Я теж. - Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.
Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз - чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї - намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я - не людина, я - привид.
! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!
- Сергій?
Він відчинив дверцята:
- Здрастуй, Марго! Оце так несподіванка! Ти й не уявляєш, який я радий тебе бач… - Усмішка щезла з його і обличчя. - Марго, що з тобою?
Я поправила зачіску і спробувала всміхнутися:
- Я хворіла, проте зараз все добре. Я погано виглядаю, так?
- Ні. Ти прекрасна, як завжди. - Останнє речення він майже вичавив з себе.
Яка щира брехня! І яка щедра! Сергій у нас меценат. Мабуть, у них це родинне.
- Дякую, Сергію. Як в тебе справи?
- Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.
Я всміхнулася:
- Яка приємна новина. Вітаю!
- Поки що нема з чим. А ти як, Марго?
- Добре, Сергію.
Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.
- Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.
- Не треба, Сергію. - Я погладила його плече. - Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.
Сергій не витримав:
- Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. - Його трясло. - Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…
У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його. Обняла й міцно притислася до його грудей, щоб своїм тілом зупинити цей потік. Так зупиняють кровотечу, закриваючи рану рукою. Він обняв мене у відповідь.
- Все буде добре, Сергію. - Я занурилася обличчям у світлу м'яку тканину його сорочки. - Зі мною, з тобою, з твоїм батьком. У цьому світі не буває поганих кінців. Ми живемо в часи хеппі енду. Все буде гаразд.
Ми постояли так кілька хвилин, близькі і водночас далекі. Потім я відступила на крок назад і стиснула його руку:
- Я неодмінно придбаю твій диск, Сергію. Впевнена, він буде бездоганним. А як же інакше? - Я спробувала всміхнутися, проте марно. - Я піду. До побачення.
Зараз ви, напевне, думаєте, що я мала б передбачити страхітливі наслідки цієї зустрічі. Згодом і я так думатиму. Але тоді в мені нічого не ворухнулося. Мій внутрішній голос мовчав. Він більше не озивався. Я сама його прогнала, пам'ятаєте?
Хочеться, дуже хочеться сказати, що весь день після зустрічі з Сергієм я відчувала у повітрі якусь напругу, щось недобре. Мовляв, і дзеркало розбилося, і на сонці були чорні плями, і ґави своїми пронизливими голосами накликали лихо, проте… Я обіцяла бути відвертою.
День був як день. Я дала собі лад, прибрала в квартирі, зібрала валізу для поїздки, приготувала обід. І вечір був як вечір. Я подивилася непоганий фільм по телевізору, а потім сиділа у кріслі і розмовляла з Алі. Все було, як завжди, доки у двері не постукали.
І тут я вже не збрешу, сказавши, що саме цієї миті я страшенно злякалася. Все, що сталося пізніше, і приблизно не злякало мене так, як цей звичайний стук у двері. Мені здалося, що саме це відчували люди під час війни, коли у їхні двері стукав листоноша з похоронкою у руці.
Три удари. Раз - і страх обійняв серце. Два - він міцно стиснув його у своїх обіймах. Три - підняв у повітря, як молодий молоду.
Я відчинила двері, не питаючи, як завжди: «Хто?» Так стукати міг лише випадок, який сповіщав про те, що він стався.
На порозі стояв Костянтин. Наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що він скоїв щось жахливе. Зрозуміла не з його очей, а з того, як він ховав їх.
- Чого ти стукаєш? Загубив ключі?
- Ні. Я… я забув про них. - Уникаючи мого погляду, він пройшов повз мене до вітальні, сів у крісло і почав розглядати свої руки. Від останнього мене морозом обкидало. Раптом світло лампи стало таким яскравим, немов під плафоном запалало нове сонце. Я хотіла її вимкнути, але Костянтин зупинив мене:
- Не треба.
Нічого не розуміючи, я підійшла до нього, сіла навпочіпки, намагаючись зазирнути йому у вічі.
- Костю, що сталося?
Він підняв голову. Його обличчя нічого не висловлювало - кам'яна маска. Голос теж був нейтральним. Таким голосом диктор телебачення читає новини.
- Я розмовляв сьогодні з Сергієм. Ми посварилися. Через тебе. Я знаю, що ти його кохаєш.
Однією рукою я обережно намацала під собою підлогу, сіла.
- Що ти говориш, Костю? Я не кохаю Сергія. Як тобі таке на думку спало?
Він відкинувся на спинку крісла і зміряв мене крижаним поглядом-оцінкою. Так адвокат дивиться на свого клієнта, намагаючись з'ясувати, бреше той чи каже правду. Для Костянтина я була брехухою.
- Як мені спало на думку? А тут і думати не треба! Я знаю. Ти кохала його весь цей час, щохвилини, щомиті, надаючи мені докази, які перетворили мої підозри на цілковиту впевненість. Пам'ятаєш, нашу першу ніч? Не на аеродромі, де красивого було мало, ні, а трохи пізніше, в моїй квартирі, біля каміна. Знаєш, чиє ім'я ти прошепотіла мені на вухо? Ян! «Я-я-яне!» - сказала, ні, простогнала ти! Розумієш, це важко переплутати з моїм ім'ям. Костянтин і Ян - є якась різниця? Гей, лінгвісте?! А пізніше, коли тебе намагався зґвалтувати той покидьок, якого ти потім так жаліла? Кого ти кликала? Мене? Та де там! «Яне!!!» - кричала ти так, що я подумав, він почує тебе навіть у Львові. Звичайно ж, Костянтин - поганий, він злий, він не врятував мене, ні! Він мало не вбив того хлопця, звірюка! Що далі? Далі ще цікавіше! Кожної спільної ночі, весь цей жахливий місяць ти мовчала, не казала мені жодного слова, повільно зводячи мене з розуму, проте
