спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм - не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?
Я закричала. Так голосно і з таким відчаєм, що Костянтин злякався. Я бачила це в його очах. Він злякався. А я - ні. Мені здавалося, що я вмираю, проте це було б занадто красиво, занадто театрально. Я просто кінчила. Коли Костянтин з мене зліз, я повернулася до нього спиною і в позі ембріона завмерла на ліжку. Ні, я закам'яніла. Я лежала мовчки, не рухаючись, без жодної думки і пильно дивилася… в нікуди. Костянтин щось говорив, а я його не слухала. Він намагався обійняти мене, а я мовчки скидала з себе його руки. Він благав, щоб я йому відповіла, проте я мовчала.
Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.
- Ти тонеш, Марго! Невже ти не розумієш, що тонеш? Що ти з собою робиш? Навіщо?
Я повільно повернула голову. Костянтин сидів навпочіпки поруч з моїм кріслом, стурбовано вдивляючись в моє обличчя. Я опустила очі і подивилася на циферблат його годинника. Двадцять друге серпня. Тридцятий день моєї відпустки з Яном.
Увесь місяць я спала по п'ятнадцять, сімнадцять годин на день. Зазвичай Костянтин будив мене зранку, перед тим, як іти на роботу, одягав, розчісував, годував. Потім він йшов, а я сідала коло вікна і знов засинала. Ввечері Костянтин повертався, знов мене будив, щось розповідав, проте й тоді мені вдавалося спати з розплющеними очима. Світи почали зливатися, перетинка між ними зникала, я постійно відчувала присутність Яна. Тепер він був поруч і вдень, і вночі. Костянтин знав, що я його не слухаю, проте й далі розмовляв зі мною щовечора, сподіваючись на якісь зміни. Хоч розмовою це важко було назвати. Радше монолог, сплетений з благань і погроз, інколи він скидався на блискучу адвокатську промову: то захист, то звинувачення, часом сповідь. Я мовчала. Я не могла відпустити йому гріхи. Я не священик.
Пізно ввечері, коли всі його докази вичерпувалися, Костянтин роздягав мене і клав у ліжко поруч з собою. Я не пручалася. Я лежала в його обіймах купою холодного каміння. Час від часу він пробував мене поцілувати. Єдиною відповіддю були мої мертві губи. Він знов обіймав мене, і так ми засинали. Це повторювалося щовечора.
Того дня щось змінилося. Костянтин не пішов на роботу. Він замовив піцу з сусіднього італійського ресторанчика, нагодував мене, посадив у крісло. Я саме збиралася трохи «покуняти» з Алі на колінах, коли він сів коло мене навпочіпки і сказав, що я тону. Я здивувалася. Що за нісенітниця! Я не тонула. Мені було добре. Надзвичайно добре. Я хотіла до Яна. Він обіцяв показати мені родину вивірок, що оселилася у нас на горищі, проте Костянтин заважав.
- Не спи, дівчинко. Не треба. Ти щойно встала.
Костянтин погладив мої коси, провів пальцем по щоці і підборіддю. Я дивилася на нього і крізь нього. Мені здавалося, що я чую шум морського прибою, але то був просто дощ.
- Не хочеш розмовляти зі мною - не розмовляй. Тільки не спи. Я боюся за тебе, дівчинко. Ти багато говориш уві сні. Когось гукаєш.
Що він може знати? Я мимоволі затремтіла.
- Ні, ні! Все добре. Заспокойся. - Він пригорнув мене до себе. - Я знаю, що не мене. Проте це не має ніякого значення. Я хвилююся за тебе. Я думав, що твоя хвороба з часом минеться. Я помилявся. Кожен день відносить тебе все далі і далі від мене. - Він узяв мої руки у свої і почав розтирати, намагаючись зігріти. Марно.
- Знаєш, крихітко, сьогодні вночі ти співала. Так гарно. Якоюсь дивною мовою. Ніколи не чув нічого подібного. Ти щиро співаєш.
Я схилила голову. Співала? Ми з Яном гуляли лісом і слухали спів вітру в верхівках столітніх дерев. Я тільки підспівувала.
- Марго, так далі не можна. Тобі потрібна допомога. Я домовився з одним лі… з однією хорошою людиною. Він хоче просто подивитися на тебе. Він не заподіє тобі зла. Він - друг і хоче допомогти.
Костянтин обережно взяв Алі з моїх рук.
- Давай покладемо Алі на диван. Хай відпочиває. А ми знімемо цю сорочку і вдягнемо тебе гарно, як лялечку. А потім трохи погуляємо, подихаємо свіжим повітрям і відвідаємо нашого друга. Пішли, кошеня. Все буде гаразд.
Марго, він розмовляє з тобою, як з дитиною! - Мені байдуже. - Він вважає тебе божевільною! - Я ж сказала, мені байдуже.
Кабінет психотерапевта вражав розкішними меблями в стилі бароко: рожеве, шоколадне, золоте. Сам психотерапевт нічим не вражав: блідий, худорлявий, за п'ятдесят. Я сиділа на кушетці навпроти нього. Костянтин чекав у приймальні. Лікар мовчав.
Два роки тому я співпрацювала з однією психоаналітичною асоціацією, відтак техніка психотерапевтичного сеансу не була для мене загадкою. Звичайно ж, я не знала всіх деталей, але досить добре уявляла, що таке терапевтичне лікування. До першого інтерв'ю з пацієнтом завжди ставляться найуважніше. Хворий зручно лежить на кушетці, лікар сидить поруч. Мені дозволили сидіти. Мабуть, психотерапевт побоювався, що, лежачи, я просто засну.
Ми дивилися один на одного і мовчали. Це цілком нормально. Збоку могло здатися, що ми нічого не робимо, проте насправді сеанс ішов повним ходом. Лікар чекав, щоб я заговорила першою. Важливим було те, що я скажу, як я це скажу і чому я скажу саме це. Значення мало навіть моє мовчання. Психотерапевт аналізував, чому я не хочу чи не можу говорити. Спостерігав за мною, звертаючи особливу увагу на вираз обличчя, позу, рухи. Складна в нього робота. Я позирнула на годинник. Ми мовчали вже двадцять хвилин. Я знала, що з цього нічого не вийде. Може, він і хороший психотерапевт, проте тут бракувало головного - мотивації. Мені не треба було лікаря, бо я не хворіла. У мене не було якихось особливих проблем з психікою, принаймні таких, від яких я хотіла б позбавитися. Моєю єдиною проблемою був Костянтин, але я не уявляла, як цей охайний сивий дядечко може звільнити мене від нього.
Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? - А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. - Що ти маєш на увазі? Ян - моя хвороба? - Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. - Ти збожеволіла! - Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. - І не подумаю! Ян - мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба - це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він - злий. Він руйнує мене. - Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло - це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. - Що??? - Ти чула. - Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!
Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.