Зло

- Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.

Я мовчки дивилася на нього.

Він замисливо покрутив у руках олівець.

- Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.

Я істерично розреготалася:

- Розумієте? Не може бути! Вас теж, мабуть, ґвалтувала близька вам людина. Скільки разів? Розкажіть, будь ласка! Мені цікаво.

Він сумно подивився на мене.

- Ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів сказати, що розумію, якщо вам тяжко, що Костянтин Володимирович… - Лікар затнувся.

Непоганий прийом. Треба й собі взяти на озброєння. У такий спосіб він показує, що теж хвилюється, теж час від часу помиляється, що він - не всемогутній і всезнаючий. Це розпруджує пацієнта. І я розпруджилася.

- Вибачте. Я зрозуміла, що ви мали на увазі.

Якийсь час ми знов мовчали. Я подивилася на годинник. Ще п'ять хвилин, і кінець сеансу. Він зрозумів мій погляд.

- Марго, я думаю, що лікар потрібен не вам, а Костянтинові Володимировичу.

Я не змогла не посміхнутися:

- То, може, самі йому про це скажете?

- Я казав. Точніше, я натякав, досить прозоро. Я пропонував йому допомогу, проте він і чути ні про що не хоче.

Я підвелася.

- Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.

Лікар похитав головою:

- З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.

О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!

- Ми всі небезпечні.

Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:

- Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.

«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.

Лікар безсило опустив руки:

- Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…

- Дивна? - машинально підказала я.

- Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… - Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним - мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? - Послухайте мене, дівчинко! - Раптом його голос став різким і рішучим. - Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! - Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.

- А якщо піду? - Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.

- Не знаю, - промовив він, не обертаючись. - їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, - вашого друга треба лікувати.

Я завмерла коло дверей:

- Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?

Він мовчав. Я вийшла з кабінету.

Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:

- Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.

Він спробував усміхнутися:

- Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.

- Яке? «Невиліковна»?

- Ні. Моє ім'я.

Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла - це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.

Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?

- Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?

- Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?

Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:

- Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.

Я розгубилася:

- Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?

- Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.

- І океан, - прошепотіла я.

«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.

- Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».

- Марго! - Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. - Що з тобою?

- Нічого. Просто замислилася.

- Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?

- Ні. Це… це мені розповів один друг.

Він всміхнувся:

- «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.

- Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.

- Невже? А ким він став?

Я здивовано глянула на нього:

- Костянтине, про що ти?

Його обличчя спохмурніло:

- Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.

- Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.