у віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років, а Йозефові не було ще й сорока. Але закону, що забороняв би таке раннє призначення, не існувало.
І ось коли Фріц здивував приятеля наслідками своїх спостережень і комбінацій, спостережень досвідченого члена еліти, який до найменших дрібниць знає складний механізм маленької вальдцельської громади, Кнехт зразу збагнув, що той має рацію, зразу зрозумів і прийняв свій вибір, свою долю, але першою його реакцією на цю звістку були слова, сказані приятелеві: «Я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів». Тількино Фріц, збентежений і майже ображений, пішов, Йозеф пошукав місця для медитації, щоб впорядкувати свої думки, і медитація його відштовхувалась від одного спогаду, який тоді саме стояв у нього перед очима. Порожній клас, голі стіни, фортепіано, крізь вікно ллється прохолоднорадісне світло, а в дверях з’являється гарний, привітний чоловік, уже літній, сивий, з ясним обличчям, сповненим доброти й гідності; сам він, Йозеф, малий гімназист, зляканий, але й щасливий, чекав У класі на Магістра музики й тепер уперше побачив його, Превелебного, Магістра з легендарної Провінції елітарних шкіл і Магістрів, який прийшов показати йому, що таке музика, і який потім крок за кроком уводив його в свою Провінцію, в своє царство, в еліту і в Орден. І ось тепер він, Йозеф, став його колегою і братом, а Магістр відклав свою чарівну паличку, чи своє берло, і обернувся в привітну, мовчазну, й далі добру, й далі шановну, й далі таємничу стару людину, яка своїм поглядом і прикладом осяватиме все життя Йозефа і яка завжди буде вища за нього на одне покоління, на кілька щаблів життя, незмірно вища за нього своєю гідністю і водночас скромністю, майстерністю і таємничістю, але завжди буде його патроном і взірцем, завжди лагідно вестиме його а собою, як світило, що сходить і заходить, веде за собою своїх братів. поки Йозеф несвідомо віддавався потокові породжених у душі картин і образів, що звичайно, схожі на сни, з’являються під час першого відпруження, з них вирізнились і надовше затримались перед його зором два образи чи символи, дві параболи. В одній із них Кнехт, іще хлопець, різними переходами йде за Магістром, а той веде його, і щоразу, коли він обертається і Йозеф бачить його обличчя, стає старіший, мовчазніший, сповнений ще більшої гідності, помалу наближаючись до ідеалу вічної мудрості й гідності, тим часом як він, Йозеф Кнехт, віддано й слухняно йде за своїм взірцем, а проте залишається таким самим хлопцем, то соромлячись цього, то ніби радіючи цьому, навіть відчуваючи якесь майже вперте задоволення. А друга картина була ось яка: сцена в музичному класі, коли старий входить до хлопця, і все це повторюється знову й знову, без кінця. Магістр і хлопець ідуть один за одним, наче їх тягне на дротині якийсь механізм, і часом уже не можна розрізнити, хто веде, а хто йде за ним, старий чи молодий. То здається, що молодий слухається і шанує старого, його авторитет і гідність, то, навпаки, старий поспішає за образом молодості, який швидко лине ледь поперед нього, за самим початком, за веселістю, служить їй і обожнює її. І поки Йозеф спостерігав цей безглуздомудрий сонколоверть, він сам відчував себе то тим старим, то хлопцем, був то шанувальником, то тим, кого шанують, то проводарем, то тим, кого ведуть, і в цьому нечіткому, змінному плині враз настала мить, коли він був ними обома водночас, і Магістром, і учнем, або навіть стояв над ними обома, був тим, хто все це влаштував, вигадав, керівником і глядачем цієї коловерті, даремної гонитви наввипередки старого й молодого, яку він, залежно від своїх почуттів, то уповільнював, то шалено прискорював. І раптом із цієї картини постала нова, вже більше символ, ніж сон, більше умовивід, ніж образ, справді швидше не картина, а умовивід: ця безглуздомудра гонитва по колу Магістра й учня, це залицяння мудрості до молодості, молодості до мудрості, ця нескінченна, натхненна гра була символом Касталії, взагалі грою життя, що вічно тече в своїй роздвоєності між старістю і молодістю, між днем і ніччю, між Ян та Інь. Звідси, зі світу образів, Кнехт знайшов шлях до заспокоєння і повернувся після тривалого самозаглиблення підбадьорений і повеселілий.
Коли через кілька днів його викликало до себе керівництво Ордену, він пішов туди зі спокійним серцем. Члени Колегії потисли йому руку, обняли його, і він прийняв це братське вітання поважно, з гідністю. Ніщо не затьмарювало його почуттів, йому повідомили про те, що його призначено Магістром Гри, і звеліли через два дні з’явитися для вступу На посаду і складання присяги до святкової зали, тієї самої зали, де ще недавно заступник покійного Магістра, схожий на пишно оздоблену жертовну тварину, керував гнітючою врочистістю. День, що лишився до вступу на посаду, належало за традицією присвятити пильному вивченню формули присяги і «Малого статуту Магістрів» у супроводі ритуальних медитацій, під керівництвом і наглядом двох членів Колегії; цього разу ними були канцлер Ордену і Magister mathematicae.[44] Під час обіднього відпочинку цього вкрай напруженого дня в пам’яті Йозефа зринула яскрава згадка про те, як його приймали до Ордену і як його готував, до цього Магістр музики. Щоправда, тепер церемонія прийому вводила його не через широку браму в лоно великої громади, як щороку сотні інших касталійців: цього разу його пропускали крізь вушко голки до найвищого і найвужчого кола, до кола Магістрів. Згодом Кнехт признався старому Магістрові музики, що в той день посиленого самоконтролю йому не давала спокою одна думка, смішна, химерна: він боявся тієї миті, коли хтось із Магістрів натякне йому, яким незвичайно молодим він дістає найвище звання, йому не легко було погамувати цей страх, цю подитячому марнославну думку, бажання, якби хтось натякнув на його вік, сказати: «То дайте мені спокійно постаршати, я ніколи не домагався цього підвищення». Але подальший самоконтроль показав йому, що підсвідомо він був не такий уже й далекий від думки про це призначення і навіть хотів його; він признався собі в цьому, збагнув і поборов марнославство своєї думки, і справді ні того дня, ні згодом ніхто з колег не згадував про його вік.
Але тим завзятіше обговорювали й критикували вибір нового Магістра серед кола, з якого вийшов сам Кнехт. Явних супротивників він не мав, проте мав конкурентів, і серед них кількох старших за себе, а крім того, це коло взагалі не мало наміру схвалити такий вибір інакше, як після боротьби й перевірки чи принаймні після дуже пильного й прискіпливого спостереження. Вступ на посаду і перші місяці праці майже завжди для нового Магістра стають шляхом через чистилище.
Зі вступу на посаду Магістра не роблять офіційного свята, крім Виховної Колегії та керівництва Ордену, в церемонії беруть участь тільки старші учні, кандидати й службовці того відділу, який отримує нового Магістра. Під час урочистості у святковій залі Магістр Гри складає присягу, потім приймає від Колегії ознаки своєї посади — кілька ключів і печаток, і уповноважений керівництва Ордену надягає на нього убір: святкову накидку, в якій Магістр має виступати під час найбільших свят, насамперед під час щорічної Гри. Хоч цей акт відбувається без людських юрм і легкого сп’яніння, як громадянські свята, хоч він за природою своєю суворіший і стриманіший, проте, мабуть, уже сама присутність на ньому в повному складі членів двох найвищих Колегій надає йому незвичайної ваги. Маленька республіка гравців у бісер дістає нового володаря, що має очолити й представляти її у Виховній Колегії, а це небуденна, рідкісна подія; може, школярі й молодші студенти ще не усвідомлюють її значення і бачать у ній тільки церемонію і втіху для ока, проте решта учасників розуміють її вагу, бо вони зрослися з своєю громадою, стали духовно близькими їй, а тому сприймають цей акт як подію в своєму власному житті. Цього разу він був не такий радісний, як завжди, на нього кинула тінь не тільки смерть попереднього Магістра й жалоба по ньому, а й моторошний настрій цьогорічної Гри і трагедія заступника Магістра, Бертрама.
Убирали нового Магістра уповноважений Ордену і старший Архіваріус Гри, вони разом підняли святкову накидку й огорнули нею плечі Йозефа. Коротку врочисту промову виголосив Magister grammaticae,[45] що викладав класичну філологію в Койпергаймі, потім призначений елітою представник Вальдцеля передав Кнехтові ключі й печатки, а біля органа всі побачили старого, сивого Магістра музики. Він приїхав на урочистість, щоб побачити, як убиратимуть його улюбленця, і несподіваною своєю появою піднести йому настрій, а може, й дати якусь пораду. Найбільше старому хотілося самому зіграти святкову мелодію, але таке напруження було вже понад його силу, тому він поступився місцем органістові Селища Гри, проте стояв позад нього й перегортав ноти. Радісно всміхаючись, дивився він на Йозефа, бачив, як той прийняв убір і ключі, проказав присягу, а тоді звернувся з промовою до своїх майбутніх колег, службовців та учнів. Ніколи ще старий Магістр не відчував такої любові до цього хлопця Йозефа, ніколи так не тішився ним, як тепер, коли він уже майже перестав бути Йозефом, а зробився чимось іншим —. тільки носієм убору і звання, коштовним каменем у короні, стовпом у будові ієрархії. Але поговорити на самоті зі своїм Йозефом він зміг лише кілька хвилин. Він поквапився суворо, хоч обличчя його осявала ясна усмішка, викласти свою науку новому Магістрові: — Гляди, щоб ти витримав перші тричотири тижні, вони будуть для тебе найтяжчі. Завжди пам’ятай про головне, пропущені деталі тепер не мають великого значення. Ти повинен всього себе присвятити еліті, решти не бери близько до серця. Тобі пришлють двох помічників. Один із них — знавець йоги Александр, я говорив із ним, уважно прислухайся до його слів, він свою справу знає. Тобі тепер найперше потрібна непохитна віра в те, що
