слухачів і прибічників під його вплив підпав і молодий Десиньйорі. Юнак, розчарований вищою школою, шукав нової підпори, якоїсь заміни касталійської моралі, що втратила для нього сенс, нового ідеалу й нової програми, і його зачарували доповіді Верагута, його пафос і бойовий дух, його дотепність, обвинувальний тон, його гарна зовнішність і красномовство. Він приєднався до групи студентів, що були постійними слухачами Верагута, стояли на його боці і боролися за його мету. Коли батько Плініо довідався про це, він, дуже розгніваний, зразу приїхав до сина, вперше в житті накинувся на нього з лайкою, обвинувачуючи його в змовництві, зраді батька, родини й родинних традицій, і суворо наказав негайно виправити свою помилку й порвати з Верагутом та його партією. Це був, звичайно, не найкращий спосіб вплинути на юнака, який тепер навіть почав сам собі здаватися мало не мучеником. Плініо не злякався батькового гніву й заявив, що він не на те вчився десять років в елітарній школі й кілька років в університеті, щоб відмовлятися від власних думок та уявлень і дозволяти зграї користолюбних землевласників накидати йому свої погляди на державу, економіку й справедливість, йому стала в пригоді школа Верагута, що, як усі великі трибуни, ніколи не дбав про свої власні інтереси чи інтереси свого стану, а прагнув тільки до чистої, абсолютної справедливості й людяності. Старий Десиньйорі глузливо зареготав і запропонував синові хоча б скінчити науку, перше ніж втручатися в чоловічі справи й забирати собі в голову, що він краще розуміється на людському житті й справедливості, ніж багато поколінь шановних, шляхетних родів, яким він, їхній звироднілий нащадок, тепер завдає удару в спину. Вони сперечалися, дедалі більше розлютовуючись і ображаючи один одного, аж поки раптом старий, немов побачивши в дзеркалі своє скривлене гнівом обличчя, засоромлений, урвав на півслові й холодно, мовчки вийшов геть. Відтоді теплі, близькі стосунки Плініо з родиною ніколи вже не поновилися, бо він не тільки лишився вірним своїй групі та її неолібералізмові, але й ще до закінчення університету став безпосереднім учнем, помічником і співробітником Верагута, а через кілька років і його зятем. Уже саме виховання в елітарній школі й тяжке повернення до світу й до батьківщини порушили душевну рівновагу Плініо й сповнили його життя пекучими проблемами, а через ці нові обставини він взагалі опинився в дуже делікатному, складному, навіть небезпечному становищі. Безперечно, він здобув і дещо цінне: якусь віру, політичні переконання і партійну приналежність, що заспокоювало його юнацький потяг до справедливості й до прогресу, а в особі Верагута — вчителя, керівника й старшого друга, яким він спершу безоглядно захоплювався і який, крім того, теж, мабуть, потребував і цінував свого нового учня. Тепер Плініо мав мету і напрямок, поле діяльності, життєві завдання. Це були немалі здобутки, але за них довелося дорого заплатити. Якщо юнак змирився з втратою свого природного, успадкованого становища в батьківському домі, серед людей одного з ним кола, якщо з фанатичною радістю мученика витримував вигнання з привілейованої касти і її ворожнечу, то були ще й речі, які ніколи не переставали ятрити йому серце, наприклад, тяжке усвідомлення того, що він завдав нестерпного горя своїй улюбленій матері, поставивши її в дуже прикре, ніякове становище між собою та батьком і, мабуть, вкоротивши їй цим віку. Вона померла невдовзі після його одруження; відтоді Плініо майже перестав з’являтися в домі батьків, а після, смерті старого навіть продав той дім, давне родинне гніздо.
Є люди, здатні любити оплачене жертвами становище в житті, хай то буде посада, шлюб чи фах, саме через ці жертви й так звикнутися з ним, що воно дає їм задоволення й щастя. Десиньйорі мав іншу натуру. Він, щоправда, лишився вірний своїй партії та її керівникові, своїм політичним поглядам і діяльності, своєму подружжю, своєму ідеалізмові, проте згодом усе це стало для нього таким самим проблематичним, як колись уже стало все його буття. Юнацький запал у політиці і в обстоюванні своїх поглядів пригас, боротьба за те, щоб довести своє, вже не давала того задоволення, що раніше, так само як і страждання та жертви з упертості, а до цього ще й долучився досвід і протверезіння в фаховій діяльності; врешті Плініо почав уже замислюватися, чи справді він тільки з любові до істини й справедливості став прибічником Верагута, чи не спричинились великою мірою до цього Верагутів ораторський хист і вдача народного трибуна, його особистий чар і вміння публічно виступати, дзвінкий голос і чудовий, мужній сміх або розум і врода його дочки? Плініо дедалі більше сумнівався, чи справді позиція батька була така негарна, коли він боронив вірність своєму станові й не хотів поступатися орендарям, навіть засумнівався, чи взагалі існують добро і зло, правда і кривда. Може, кінець кінцем, єдиний законний суддя в цих справах — голос власного сумління? А коли так, то він, Плініо, не має рації, бо живе не в щасті, не в спокої і згоді з собою та оточенням, а в вічних сумнівах і докорах сумління. Хоч подружжя його й не було нещасливим, невдалим у простацькому розумінні цього слова, а проте в родинному житті в нього теж не бракувало напружених ситуацій, ускладнень І суперечностей. Можливо, родина була найкраще з усього, що Плініо мав, але вона не давала йому того спокою, щастя, почуття легкості, чистого сумління, яких він так потребував, а вимагала великої обережності й витримки, коштувала великих зусиль. Навіть син Тіто, вродливий, дуже здібний хлопчик, уже змалку став приводом до боротьби й дипломатії, до ревнощів і спроб кожного з батьків зробити його своїм прибічником; хлопчик, якого вони обоє надто любили й пестили, дедалі більше прихилявся до матері і врешті зовсім перейшов на її бік. Це був останній удар і остання втрата в житті Десиньйорі, яку він, мабуть, пережив найтяжче. Але й цей удар не зломив його. Він знайшов у собі силу вистояти й зберегти рівновагу, тримався з гідністю, але став похмурий і меланхолійний.
Помалу дізнаючись про все це від товариша протягом кількох його відвідин і зустрічей з ним, Кнехт натомість багато розповідав йому про свої власні турботи й проблеми, бо не хотів, щоб Плініо опинився в становищі людини, яка вилила свою душу, а через годину, вже в іншому настрої, кається і воліє забрати назад свої слова, — навпаки, він намагався підтримати й зміцнити довір’я Плініо своєю власною відвертістю й любов’ю. Потроху перед Плініо відкрилось і його життя, на перший погляд просте, рівне, зразково впорядковане життя всередині чітко розбудованої ієрархії, багате на успіхи й визнання, а проте суворе, звичне до жертв, дуже самітне, і хоч багато що в ньому для людини зі світу було не зовсім зрозуміле, все ж таки основні напрямки й тенденції його Плініо вловив, і найкраще він розумів, найближче брав до серця Кнехтів потяг до молодого покоління, до юних, ще не зіпсованих учнів, до скромної, непоказної праці без вічної необхідності бути виразником певних поглядів, його бажання працювати вчителем латини або музики десь у початковій школі. В цілковитій відповідності з своїми методами лікування душі та виховання Кнехт скорив цього пацієнта не тільки своєю великою відвертістю, але й навіявши думку, що той, з свого боку, теж може допомогти й прислужитися йому, і підказавши, як це зробити. І Десиньйорі справді став у пригоді Магістрові, не стільки в головному пи танні, скільки в задоволенні його величезної цікавості до всіляких подробиць світського життя.
Ми не знаємо, чому Кнехт узяв на себе нелегке завдання наново навчити меланхолійного товариша своєї молодості всміхатися і чи тут справді зіграла якусь роль надія, що той також може зробити йому послугу. Десиньйорі, що мав би знати це краще, ніж будьхто інший, не вірить у таку версію. Він згодом розповідав: «Коли я пробую з’ясувати Для себе, як Йозефові вдалося подіяти на таку розчаровану й замкнуту людину, як я, то дедалі більше переконуюсь, що найперше це було чаклунство, а ще, мушу сказати, й лукавство. Він був багато лукавіший, ніж уявляли собі люди з його оточення, мав смак до гри, жарту, хитрого дотепу, любив прикидатися, раптово з’являтись і зникати, а часом і почаклувати. Я думаю, що вже під час першої моєї появи в касталійській Колегії він вирішив узяти мене в полон, посвоєму вплинути на мене, тобто здобути мене й піднести мій дух. Принаймні з перших же годин він намагався прихилити мене до себе. Навіщо він це робив, навіщо брав собі такий тягар на плечі, я не можу сказати. Мабуть, люди такої натури, як він, роблять це здебільшого несвідомо, наче машинально, вони почувають, що стоять перед якимось завданням, чують, що хтось кличе на допомогу, і, не вагаючись, ідуть на той поклик. Коли ми зустрілися, я був недовірливий, боязкий і не мав ніякого бажання кидатися йому в обійми чи просити в нього допомоги; колись такий відвертий і товариський, я розчарувався і замкнувся в собі, але саме ця перепона, ці великі труднощі, мабуть, і підохочували його. Хоч який я був стриманий, він не відступився і нарешті досяг того, чого хотів. Між іншим, він скористався одним хитрим способом: навіяв мені думку, що наші стосунки грунтуються на взаємності, що його сила дорівнює моїй, його значення — моєму, що він так само потребує допомоги, як і я. Уже під час першої нашої довшої розмови він натякнув, що нібито очікував моєї появи, дуже хотів її. Він помалу втаємничив мене в свої плани скласти з себе звання Магістра та залишити Провінцію і весь час давав мені зрозуміти, як багато для нього важить моя порада, моя підтримка і вміння мовчати, бо за межами Касталії він, мовляв, не має жодного приятеля, крім мене, і не знає тамтешнього життя. Признаюся, мені було приємно слухати ці слова, і, мабуть, вони були не останньою причиною того, що я відкрив Йозефові свою душу і, так би мовити, віддався йому в руки; я беззастережно повірив йому. Та минув якийсь час, і мені все це знов почало здаватися підозрілим і неймовірним, я вже не
