За якийсь час старий перестав грати й спитав: — Може, досить? Кнехт похитав головою і заграв знов. Магістр приєднався до нього з своїми трьома голосами, і чотири голоси весело проклали тонкі, ясні лінії, перегукуючись один з одним, підтримуючи один одного, перетинаючись і описуючи один навколо одного дуги й фігури, а хлопець і старий, забувши про все на світі, віддавалися тим чудовим спорідненим лініям і фігурам, що утворювались там, де лінії схрещувалися, і, обсотані їхнім чарівним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстрові. Нарешті Магістр, закінчивши мелодію, повернув голову й спитав: — Сподобалось тобі, Йозефе? Кнехт мовчки глянув на нього. Очі його світилися вдячністю, він весь світився, але не міг вимовити жодного слова.
— Може, ти вже знаєш, що таке фуга? — спитав Магістр.
На обличчі в Кнехта проступив сумнів. Він уже слухав фуги, але на уроках вони їх ще не проходили.
— Добре, — сказав Магістр, — тоді я покажу тобі фугу. Найкраще ти зрозумієш, що це таке, коли ми самі скомпонуємо її. Отже, для фуги насамперед потрібна тема, але тему ми не будемо довго шукати, а візьмемо її з нашої пісні.
Він зіграв кілька нот, уривок з мелодії, що прозвучав дуже дивно, якийсь обрубок без голови і без хвоста. Потім зіграв тему ще раз, трохи далі, і в ній уже з’явився перший вступ, другий вступ зробив перехід із квінти в кварту, третій повторив перший на октаву вище, так само четвертий повторив другий; експозиція закінчилася клаузулою в тональності домінанти. Друга розробка вільніше модулювала в інші тональності, третя, схиляючись до субдомінанти, завершилась клаузулою в основному тоні. Хлопець дивився на розумні білі пальці Магістра, бачив, як на його зосередженому обличчі тихо віддзеркалювався план музики, а очі спочивали під напівопущеними повіками. Серце в хлопця калатало від захвату, від любові до Магістра, а слух його вбирав фугу, і йому здавалося, що він уперше слухає музику. Він угадував за витвором духу, що поставав перед ним у звуках, гармонію закону й волі, служіння і влади, гармонію, яка дарує людям щастя; він доручав себе і заприсягався в вірності цьому духові і цьому майстрові, він бачив тієї хвилини, що йому, його життю, цілому світові вказує дорогу, дає лад і мету дух музики, і коли гра скінчилася, він прикипів поглядом до чарівника, що сидів перед ним, до володаря, якому він віддався душею і серцем і який усе ще схилявся над клавіатурою, приплющивши очі, з просвітлим зосередженим обличчям. Хлопець дивився на нього й не знав, чи йому втішатися блаженством цих хвилин, чи плакати, що вони вже минули. Нарешті старий повільно підвівся зі стільчика, проникливо й водночас невимовно ласкаво глянув на нього веселими блакитними очима й сказав: — Ніде люди так легко не стають друзями, як граючи разом. Це дуже гарно. Сподіваюся, що віднині ми з тобою будемо друзями. Може, ти також навчишся компонувати фуги, Йозефе. — 3 цими словами старий подав йому руку й рушив до дверей, але на порозі ще раз обернувся, глянув на Йозефа й легенько, ввічливо вклонився на прощання.
Через багато років Кнехт розповідав одному своєму учневі: коли він вийшов із флігеля, з місті і в усьому світі він побачив більшу зміну і більше чару, ніж коли б вони були оздоблені прапорами, стрічками, гірляндами та фейєрверками. Він щойно пережив акт покликання, який можна, мабуть, з цілковитим правом назвати таїнством: йому став видимий, гостинно відкрився його очам ідеальний світ, досі відомий його молодій душі або з чужих слів, або з палких мрій. Цей світ не тільки існував десь далеко, в минулому чи в майбутньому, — ні, він був поряд, живий і діяльний, він світився, посилав своїх вістунів, апостолів, таких людей, як цей старий Магістр, що, до речі, був не таким уже й старим, як здалося Йозефові. І той світ послав одного з своїх незвичайних вістунів і до нього, маленького гімназиста, щоб дати йому знак, покликати його! Таке значення мала для Йозефа та зустріч, і минув не один тиждень, поки він справді довідався й переконався, що чарівній події, яка відбулася тієї священної години, відповідала цілком певна подія і в реальному світі, що те покликання було не тільки благодаттю і покликом у його власній душі і в його сумлінні, а й дарунком і покликом до нього земних сил. Бо довго не могло лишатися таємницею, що відвідини Магістра музики були не простою випадковістю і не справжньою інспекцією. Уже давно ім’я Кнехта, на підставі рапортів його вчителів, стояло в списку учнів, які здавалися гідними того, щоб їх зарахували в школу еліти чи принаймні щоб вони були рекомендовані Верховній Колегії. Оскільки ж Кнехта хвалили не тільки за відмінне знання латинської мови і гарну вдачу, але його ще й особливо рекомендував і хвалив учитель музики, Магістр музики вирішив скористатися службовим відрядженням і на кілька годин заїхати до Берольфінгена, щоб самому глянути на цього учня, його цікавили не стільки Кнехтові успіхи з латинської мови і вправність пальців (тут Магістр цілком покладався на оцінки вчителів, хоч усе ж таки побував на їхніх уроках), скільки те, чи в хлопця справді є хист музиканта у високому значенні цього слова, здатність до захвату, до підпорядкування, до покірної шаноби, до служіння культові. Загалом учителі звичайних шкіл не без поважних на те підстав були досить скупі на рекомендації учнів до еліти, а все ж траплялося, що вони надавали комунебудь перевагу з міркувань не зовсім чесних або котрийсь не дуже уважний учитель уперто рекомендував свого улюбленця, хоч той був тільки старанний, шанолюбний і вмів підлабузнюватись, та й годі. Таких Магістр музики особливо не любив, він миттю вгадував, чи іспитований свідомий того, що йдеться про його долю, його майбутнє, і горе було тому учневі, який демонстрував йому свою спритність, поводився надто впевнено, надто мудро або ще, бува, й пробував підлизатися, — Магістр не раз бракував таких, ще й не почавши іспиту.
Учень Кнехт сподобався старому Магістрові, навіть дуже сподобався, ще й дорогою, їдучи далі в своїх справах, він задоволено згадував про Йозефа; ніяких нотаток він не робив у своєму зошиті, але запам’ятав щирого, скромного хлопця і, вернувшися з відрядження, власноручно включив його прізвище в список учнів, яких проекзаменував котрийсь із членів Виховної Колегії і визнав, що вони гідні вчитися в елітарній школі.
Про той список — гімназисти звали його «Золотою книгою», але інколи й глузливо величали «Каталогом шанолюбів» — Йозефові часом доводилось чути в гімназії, і говорили про нього різним тоном. Коли список згадував учитель, хоча б навіть тільки для того, щоб дорікнути учневі: мовляв, такому, як він, годі й сподіватися, що його запишуть до «Золотої книги», — то його тон був урочистий, в голосі бриніла повага і навіть якась бундючність. Та коли, бувало, про «Каталог шанолюбів» заводили мову самі учні, тон їхній найчастіше був зневажливий і перебільшено байдужий. Одного разу Йозеф почув, як хтось із учнів сказав: — Ет, чхати я хотів на той ідіотський список! Путящий хлопець туди нізащо не попаде. Вчителі вводять до нього тільки тих, хто кує день і ніч, та ще підлабузників.
Дивні часи настали для Йозефа після тієї чудесної події. Спершу хлопець нічого не знав про те, що тепер він належить до «electi»,[13] до «flos juventutis»,[14] як величали в Ордені учнів елітарних шкіл; поки що він зовсім не думав про якісь практичні, відчутні наслідки тієї події, про те, що вона може вплинути на його долю, на його щоденне життя, і коли для вчителів він був уже обранцем, тим, хто йде від них, сам Йозеф сприйняв своє покликання лише як процес у глибині своєї душі. Але й так це була різка межа в його житті. Хоч година, проведена з чарівником, тільки здійснила чи наблизила те, про що Йозеф уже здогадувався у своєму серці, а проте саме ця година відділила вчорашнє від сьогоднішнього, минуле від теперішнього і майбутнього, як той, хто прокинувся зі сну, хай навіть серед такого самого оточення, як він бачив у сні, все ж не має сумніву, що він прокинувся. Людині порізному, безліччю шляхів відкривається її покликання, але суть і сенс цієї події завжди ті самі: душа тоді прокидається, перероджується, в неї прибуває сили, замість снів і передчуттів, що йшли зсередини, раптом виникає і вривається поклик ззовні, уламок дійсності. Тут цей уламок дійсності прибрав постать Магістра: досі відомий йому тільки як далекий, оточений глибокою пошаною напівбог, архангел з небесної високості, він з’явився власною особою, дивився на нього блакитними очима, що все бачили, сидів на стільчику перед шкільним фортепіано, грав з ним, дивовижно грав, майже без слів показав, що таке музика, благословив його і зник. Спершу Кнехт був просто нездатний думати про те, що з усього цього може вийти, його вщерть сповнило безпосереднє, внутрішнє відлуння цієї події, оволоділо всіма його думками й почуттями. Як молода рослина, що досі розвивалася тихо й несміливо, а тепер зненацька почала глибше дихати й швидше рости, наче якимось дивом за одну годину усвідомила закон свого єства і з усієї сили намагається виконати його, так і Йозеф, тількино чарівникова рука торкнулася його, почав швидко й палко збирати свою силу й напружувати її, відчув, що він міняється й росте, що між ним і світом з’явились нові дисонанси й нова гармонія; часом він міг на уроках музики, латинської мови й математики виконувати завдання, до яких іншим учням його віку було ще далеко, відчував себе здатним вчинити який завгодно подвиг, а часом забував про все на світі, з якоюсь новою для нього ніжністю й радістю поринав у мрії, дослухався до вітру чи дощу, задивлявся на квітку чи на швидку течію річки, нікого не розуміючи, про все
