Там уже зібралося півселища, стояв приглушений гомін, люди були приголомшені, пригнічені страхом і розпачем. Серед жінок і чоловіків були й такі, що віддавалися своєму жахові перед близькою загибеллю з якоюсь особливою люттю і хтивістю: вони, мов зачаровані, заклякли на місці або шалено вимахували руками й ногами, в однієї жінки на губах виступила піна, вона витанцьовувала якийсь розпачливий і водночас непристойний танок, висмикуючи з голови цілі жмути довгого волосся. Кнехт бачив: уже почалося, майже всі вони вже сп’яніли, були зачаровані цим зоряним дощем, охоплені шалом, мабуть, зараз почнеться оргія божевілля, люті й самознищення, треба негайно зібрати біля себе кількох мужніх, розважних людей і підтримати їхній дух. Стара прамати була спокійна, вона вважала, що настає кінець усьому, але не опиралася, йшла назустріч долі з твердим, запеклим, майже глузливим виразом на скам’янілому обличчі. Кнехтові пощастило примусити стару вислухати його. Він спробував показати їй, що давні зірки, які завжди були на небі, й далі лишаються на своєму місці, проте вона не сприймала його доказів, чи тому, що її очі втратили гостроту й не бачили так далеко, чи тому, що її уявлення про зорі дуже відрізнялися від уявлень заклинача дощу і вони не могли зрозуміти одне одного. Вона хитала головою з тією самою відважною, глузливою гримасою на обличчі. Та коли Кнехт почав благати її не кидати людей на поталу страхові й лихим демонам, вона відразу з ним погодилась. Навколо неї та заклинача дощу згуртувалося невеличке коло наляканих, але не знавіснілих людей, що ладні були коритися наказам.
Ще хвилину тому Кнехт сподівався, що йому пощастить своїм прикладом, розважністю, словами, поясненнями й порадами втихомирити охоплених панікою людей. Та вже коротка розмова з праматір’ю показала йому, що він спізнився. Він сподівався поділитися з ними своїм переживанням, подарувати їм його, дати їм відчути те саме, що й він, мав надію мудрим словом переконати їх, що це не самі зірки чи принаймні не всі з них падають додолу, підхоплені світовою бурею, і цим з наляканої, безпорадної юрби зробити діяльних спостерігачів, щоб вони могли витримати струс. Але, як він скоро переконався, в цілому селищі лише кілька людей здатні були його слухати, і поки він зумів би їх переконати, решта б зовсім утратили глузд. Ні, тут, як часто трапляється, мудрим словом годі було чогось досягти. На щастя, існували й інші способи. Якщо не можна розігнати смертельний страх, освітивши його розумом, то можна той смертельний страх спрямувати, організувати, надати йому форми, виразу і зневірену, знавіснілу юрбу перетворити в міцну єдність, злити неслухняні, дикі окремі голоси в гармонійний хор. Кнехт відразу взявся до діла, і його спосіб швидко дав свої наслідки. Він став перед людьми й почав вигукувати добре відомі всім слова молитви, якою звичайно починався жалобний чи покутний ритуал — поминальний плач за праматір’ю, свято принесення жертви чи загальної покути, яку влаштовували, коли всьому селищу загрожувало лихо, таке, як пошесть чи повідь. Він вигукував слова ритмічно, відбиваючи такт долонями, і в такому самому ритмові низько схилявся, майже до самої землі, випростувавсь і знов схилявся, і ось уже десятеро, двадцятеро людей почали робити те саме, стара прамати, стоячи, теж щось ритмічно замурмотіла, порухами голови диригуючи ритуальними поклонами. Ті, що надходили сюди з хиж, відразу скорялися ритмові й духові церемонії, а кілька цілком знавіснілих або, втомившись, попадали додолу й лежали непорушно, або ж, захоплені гомоном хору і ритмом молитовної церемонії, приєднались до неї. Кнехтів задум удався. Замість охопленої розпачем, божевільної юрби перед ним стояла громада людей, готових до жертви й до покути, і кожен відчував полегкість, кожному додавало сили те, що не треба було ховати в собі свій переляк, свій смертельний страх чи лементувати самому, а можна приєднатися до благальної церемонії, підпорядкуватись ритмові загального хору. Багато таємничих сил допомагає такій дії, її найбільша розрада полягає в одноманітності, що подвоює в людині почуття приналежності до громади, а її найкраща дія — міра і лад, ритм і музика.
Нічне небо все ще вкривала силасиленна падучих зірок, ніби нечутні каскади світляних крапель, що цілих дві години ненастанно виливалися червонястими вогненними потоками, але панічний страх селища вже перетворився в покору і посвяту, в молитву і каяття, і перед лицем неба, що порушило свій лад, людські страх і немічність обернулися в порядок і в духовну врівноваженість. Це диво, ця цілюща зміна сталася ще до того, як зоряний дощ почав трохи вщухати, падати вже не такими густими струменями. А коли небо поволі заспокоїлось і наче відродилося, смертельно стомлені молільники з почуттям радісної полегкості пересвідчилися, що їм пощастило вблагати вищі сили і на небі знов настав лад.
Люди не забули цієї моторошної ночі, про неї говорили цілу осінь і зиму, але вже не пошепки, не з забобонним ляком, а буденним тоном, задоволено згадуючи, як мужньо вони витримали нещастя і як успішно подолали небезпеку. Вони дозволяли собі навіть вдаватися в подробиці: кожного посвоєму приголомшило нечуване видовисько, кожен запевняв, що він перший його побачив, особливо боягузливих і розгублених зважувалися брати на сміх, селище довго було схвильоване — адже люди щось пережили, були свідками чогось великого, щось відбулося перед їхніми очима! Кнехт не поділяв такого настрою, не применшував і не забував тієї великої події. Для нього зловісне видовище було незабутнім застереженням, колючкою, якої не можна позбутися, і те, що воно минулося, що з допомогою співів, молитов і поклонів його пощастило уласкавити, зовсім не означало, що лихо відвернене і можна заспокоїтись. Навпаки, ця подія навіть здавалася йому дедалі важливішою, він наповнював її глибоким змістом, не переставав розмірковувати про неї і тлумачити її. Для Кнехта саме це видовище, незвичайне явище природи, стало страшенно великою і важкою проблемою з багатьма наслідками: той, кому судилось таке побачити, повинен був ціле життя пам’ятати про нього. В селищі тільки єдина людина поглянула б на зоряний дощ з такими самими думками й такими самими очима, як він сам, — його власний син і учень Туру, лише міркування чи здогади цього єдиного свідка були б для Кнехта важливі. Але сина він тоді не дозволив збудити і чим більше тепер думав про те, чому ж, власне, він так зробив, чому під час такої нечуваної події відмовився від єдиного справжнього свідка, близького йому спостерігача, тим міцнішало в його душі переконання, що вчинив він добре, не помилився, послухавшись мудрого внутрішнього голосу. Він хотів уберегти від того видовища своїх найближчих, свого учня і товариша, і найперше саме його, бо нікого він не любив так, як свого сина. Кнехт не показав йому зоряного дощу, приховав від нього це видовище, бо насамперед вірив у добрих духів сну, а особливо хлоп’ячого, і, крім того, якщо пам’ять йому не зраджує, ще тієї миті, як на небі тільки почали з’являтися ці небезпечні ознаки, він побачив у них не стільки безпосередню небезпеку для всіх, скільки застереження, попередження про нещастя в майбутньому, та ще й про таке нещастя, яке нікого не торкнеться, не зачепить так близько, як його, заклинача дощу. Щось надходило, якась небезпека, загроза з тих сфер, з якими його єднали обов’язки, і хоч у якому вигляді з’явиться та небезпека, вона найперше і найтяжче відіб’ється на ньому самому. Зустріти цю небезпеку чуйно й сміливо, підготуватись до неї в душі, прийняти її, але не принижуватись перед нею і не втрачати гідності — ось який висновок, яке рішення склалося в нього, коли він думав про ту дивовижну прикмету. Те, що його чекало, вимагало від нього зрілості й мужності, тому було б нерозважно тягти за собою ще й сина, робити з нього учасника чи бодай свідка своїх страждань, бо хоч як високо він його ставив, а все ж таки не знав, чи такий молодий, незагартований хлопець матиме силу їх витримати. ‘ Туру, певна річ, був дуже невдоволений, що проґавив, проспав таке велике видовище. Хоч би як тлумачили його, в кожному разі це було незвичайне явище, хтозна, чи за ціле життя йому доведеться побачити щось подібне, він пропустив таку подію, таке диво, тому хлопець довго гнівався на батька. Але потім перегнівався, бо старий намагався винагородити його ще більшою ласкою і увагою, частіше залучав його до виконання всіх своїх обов’язків: видно, передчуваючи майбутні події, він докладав ще більше зусиль, щоб зробити з Туру якомога кращого наступника, знайомого з усіма тонкощами свого фаху. Він рідко говорив з ним про той зоряний дощ, зате дедалі сміливіше передавав йому свої таємниці, способи, свої знання і досвід, брав хлопця з собою в ліс І в поле, дозволяв йому бути присутнім під час своїх спроб підгледіте таємниці природи, що досі завжди робив сам.
Настала й минула зима, вогка й не дуже сувора. З неба більше не падали зірки, не діялось нічого незвичайного й важливого, селище заспокоїлось, мисливці ретельно ходили на полювання, на кілках над хижами у вітряну морозяну погоду лопотіли вивішені замерзлі шкури, на довгих обтесаних жердинах тягли по снігу дрова з лісу. Саме під час коротких морозів померла в селищі одна стара жінка, і її не можна було відразу поховати; багато днів, поки земля трохи підтанула, замерзлий труп стояв біля входу до хижі, припертий до стіни.
Аж навесні частково підтвердилися лихі передчуття заклинача погоди. Весна була погана, смутна, небесні світила відвернулись від неї, ніщо не росло й не наливалося соком. Місяць весь час спізнювався, прикмети, необхідні, щоб призначити день сівби, ніколи не збігалися, на диких луках майже не цвіли квітки, на гілках звисали зів’ялі, нерозквітлі пуп’янки. Кнехт дуже журився, але не показував цього, тільки Ада, а особливо Туру бачили, як його сушить тривога. Він не лише виконував звичайні заклинання, а й приносив
