Наступного дня, 19 лютого, колоністи попрощалися з морським узбережжям, де за гирлом річки мальовничо громадилося величезне каміння найхимерніших обрисів, і подалися лівим берегом проти течії Водоспадної річки. Дорога там уже була частково прокладена під час їхньої першої подорожі від загону для худоби до західного узбережжя. Тепер колоністи перебували миль за шість від гори Франкліна.
Інженер запропонував такий план: пильно оглянути всю долину, по якій пролягло русло річки, обережно підійти до загону для худоби і, якщо він захоплений розбійниками — відбити його; якщо ж там немає піратів — оселитися в Айртоновій хатині, укріпитися і здійснювати звідти подальші походи для обстеження гори Франкліна.
Із цим планом одностайно погодилися всі колоністи, адже їм не терпілося знову стати господарями на своєму острові!
Отож загін заглибився у вузьку долину, яка пролягала між двома найбільшими відрогами гори Франкліна. Дерева, що густо росли на берегах річки, рідшали в міру того, як дорога піднімалася вгору, до вершини вулкана. Навколо лежала гориста, порізана ярами й ущелинами місцевість, дуже зручна для ворожих засідок, і тут вони мусили пильнувати. Топ і Юп бігли попереду загону; забігаючи то ліворуч, то праворуч у лісові хащі, вони чудово виконували обов’язг-ки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Проте не було ніяких ознак, що хтось нещодавно блукав неподалік берегами гірської річки або перебуває десь поблизу.
Близько п’ятої вечора віз зупинився кроків за шістсот від частоколу довкруг загону для худоби. Півколо великих дерев затуляло його завісою густих гілок.
Тепер конче треба було послати розвідників, аби довідатися, чи не захоплено загін для худоби. Але йти туди відкрито, серед білого дня, — означало ризикувати втрапити під кулі бандитів, як це вже сталося з Гербертом, тому Сайрес Сміт волів дочекатися ночі.
Однак Гедеонові Спілету кортіло невідкладно розвідати підступи до загону, і моряк, який ще більше горів нетерпінням, викликався піти разом з ним.
— Ні, друзі, — відказав їм Сайрес Сміт, — почекайте ночі! Я нікому з вас не дозволю марно ризикувати життям.
— Але ж, пане Сайресе… — заперечив Пенкроф, не схильний цього разу підкорятися інженерові.
— Прошу вас, Пенкрофе! — наполегливо сказав інженер.
— Гаразд, — відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, покрив їх усіх і кожного зокрема найдобірнішою лайкою із свого матроського лексикону.
Отож колоністи чекали, зібравшися біля воза, і пильно стежили за тим, що робиться в сусідстві, у лісі.
Так минуло години зо три. Вітер ущух, і під високими деревами запанувала така глибока тиша, що почувся б найменший шерех: легенький хрускіт зломленої тоненької гілочки, шурхіт обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої пластуном. Навколо — тиша і спокій. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на простягнуті лапи, і не виявляв найменшого занепокоєння.
0 восьмій вечора вже так стемніло, що можна було вирушати на розвідку, Гедеон Спілет зголосився піти разом із Пенкрофом. Сайрес Сміт більше не заперечував. Топові та Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом: недоречний собачий гавкіт або мавпячий крик могли б наполохати ворогів.
— Даремно не ризикуйте! — попередив інженер Пенкрофа й Гедеона Спілета. — Пам’ятайте, що ваше завдання — не захопити загін для худоби, а тільки здійснити розвідку і з’ясувати, є там пірати чи ні.
— Домовилися, — відповів Пенкроф.
I обидва розвідники вирушили до загону.
Під деревами, сутінки так згустилися, що за тридцять — сорок кроків нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф обережно просувалися вперед, завмираючи, як тільки чувся найменший шурхіт.
Вони йшли на деякій відстані один від одного, аби не бути зручною мішенню для каторжан. Правду кажучи, обидва щосекунди чекали, що ось-ось прогримить постріл.
Хвилин через п’ять Гедеон Спілет і Пенкроф підійшли до останніх дерев на узліссі; перед ними лежала галявина, а за нею темнів частокіл загону для худоби.
Вони зупинилися. Над галявиною ще лишалося бліде, вечірнє світло. Не більше як тридцять кроків відокремлювали розвідників від щільно причинених воріт у частоколі. Ті тридцять кроків мовою артилеристів можна було б назвати «зоною обстрілу». То було небезпечне місце. Декілька куль і навіть окремий постріл могли покласти на місці кожного, хто ризикнув би висунутися з-під прикриття.
Гедеон Снілет і Пенкроф не були боягузами, але вони знали, що за найменшу необережність доведеться розплачуватись не лише їм самим, а й їхнім товаришам. Що сталося б з Гербертом, Сайресом Смітом і Набом, якби розвідники раптом загинули?
Однак для нетерплячого Пенкрофа це очікування біля самого частоколу стало нестерпним випробуванням; моряк був упевнений, що злочинці в загоні. Він рішуче пішов уперед, але журналіст утримав його.
— Через кілька хвилин зовсім стемніє, — прошепотів йому Гедеон Спілет на вухо. — Тоді й почнемо.
Пенкроф, судомно стиснувши цівку рушниці, зупинився, але загорівся ще більшою ненавистю до піратів.
Нарешті замість сутінків налягла темна ніч. Галявину огорнув морок, який мов виповзав із лісових хащів. Гора Франкліна здіймалася, ніби величезна запона, що затуляла обрій на заході; темрява густішала дуже швидко, як це буває в низьких широтах. Настав час діяти.
Відтоді, як журналіст і Пенкроф зупинилися на узліссі, вони й на мить не спускали очей з частоколу навколо загону. Здавалося, там нікого немає. Гребінь огорожі вирізнявся в темряві чорною смугою, і ніщо не міняло його чітких обрисів. Однак, якби в загоні були пірати, їм довелося б виставити вартового, аби запобігти лихим несподіванкам.
Гедеон Спілет потиснув руку товаришеві, і обидва, наготувавши рушниці, поповзли до загону.
Вони підкралися до воріт: у темряві не блиснуло жодної іскорки світла.
Пенкроф спробував відчинити ворота, але, як передбачав і він сам, і журналіст, вони не відчинилися, хоча зовнішній засув їх не тримав.
Із цього можна було зробити висновок, що каторжани сидять у загоні, міцно зачинившися там, аби до них ніхто не прорвався.
Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.
За огорожею панувала мертва тиша. Муфлони й кози, напевне, спали, із хлівів не долинало жодного звуку.
Не чуючи нічого підозрілого, журналіст і моряк порадилися, чи не варто їм перелізти через огорожу й проникнути у загін для худоби. Але це суперечило настановам Сайреєа Сміта.
Це вторгнення могло закінчитися вдало, але з такою самою долею вірогідності могло й провалитися. Крім того, якщо пірати не підозрювали про експедицію колоністів, то тепер з’явилась можливість захопити їх зненацька, і хіба можна було ризикувати, все зіпсувати, необачно перелізши через частокіл?
Журналіст не хотів такого повороту подій. Він вважав за доцільніше почекати, доки зберуться всі колрністи, а потім разом спробувати пробратися до загону. У всякому разі, ясно було, що до частоколу можна проникнути непомітно і що його ніхто не охороняє. З’ясувавши це, розвідники вирішили повернутись до друзів і обміркувати з ними, як бути далі.
Напевне, Пенкрофа переконали журналістові міркування, бо він, не сперечаючись, погодився повернутись до воза.
Через кілька хвилин інженер уже знав, як стоять справи.
— Гадаю, — сказав він, подумавши, — піратів зараз немає в загоні.
— Ми про все довідаємось, — відповів Пенкроф, — як тільки переліземо через огорожу.
— Що ж, до загону, друзі! — зважився інженер.
— Воза залишимо в лісі? — запитав Наб.
— Ні, — відповів інженер. — Це наш обозний фургон для військового спорядження й провіанту. А як треба буде, віз послужить для нас і прикриттям.
— Тоді в дорогу! — сказав Гедеон Спілет.
