відмовився:
— До завтра я житиму, пане.
Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали «Наутілусу» світло, тепло і були його двигунами.
«Наутілус» був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.
Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять — дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів «Наутілус» крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.
Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти… А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..
Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Даккар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.
— Оце чоловік! — тихо сказав Пенкроф. — Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою…
— «Наутілус», — сказав Айртон, — міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі…
— Хай йому чорт! — вигукнув Пенкроф. — Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді — скільки завгодно, але під водою — вибачайте!
— А я гадаю, — зауважив журналіст, — що таке підводне судно, як «Наутілус», вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним. Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!
— Можливо, — відповів моряк, — але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!
— Друзі, — втрутився інженер, — не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із «Наутілусом». Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!
Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню «Наутілуса», поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.
Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.
Колоністи підійшли до нього.
— Панове, — звернувся до них капітан, — всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!
Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.
— Як добре! — прошепотів він, а потім голосно додав:
— Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок… Ви хочете покинути його?
— Але ми неодмінно повернемося сюди! — жваво відповів Пенкроф.
— Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, — усміхнувся капітан. — Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!
— Наш, капітане, план полягає в тому, — сказав Сайрес Сміт, — щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.
— Ви думаєте про батьківщину, панове, — відповів капітан. — Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!
— Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, — швидко запитав інженер. — Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.
— Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду… і давно помер для всіх, хто мене знав… Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей — сумна і важка доля. Не кожен може витримати її… Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце…
— Ми будуємо нове судно, — сказав Гедеон Спілет, — досить велике, щоб на ньому можна було допливти до найближчих обжитих земель. Але якщо нам пощастить відпливти з острова Лінкольна, ми рано чи пізно знову повернемося сюди. Надто багато ми всього пережили тут, щоб забути острів Лінкольна!
— До того ж тут доля звела нас із капітаном Немо, — сказав Сайрес Сміт!
— Тут ми завжди будемо згадувати про все добре, що ви для нас зробили, — додав Герберт.
— І тут я спочиватиму вічним сном, — промовив капітан, — якщо…
Не договоривши, він змовк і, трохи повагавшися, за хвилину додав:
— Пане Сміт, я хотів би поговорити з вами… наодинці.
Колоністи поквапились виконати волю вмирущого і вийшли із салону.
Сайрес Сміт лише кілька хвилин розмовляв сам на сам із капітаном Немо і невдовзі знову запросив друзів до салону, але жодним словом не прохопився про таємниці, якими з ним поділився капітан Немо.
Гедеон Спілет уважно оглянув хворого. Було очевидно, що життя тримається у ньому тільки завдяки зусиллям волі, але й ту незабаром мало зламати фізичне виснаження.
День минув без змін. Колоністи ні на мить не покидали «Наутілус». Настала ніч, хоча її приходу й не можна було помітити у цьому склепі.
Капітан Немо не страждав від болю, але життя вочевидь полишало його. Його шляхетне обличчя, поблідле через близьку смерть, було спокійне. Із уст часом виривалися ледь чутні слова — мабуть, йому пригадувалися то одні, то інші події минулого. Відчувалося, що життя поступово покидає його тіло, — руки й ноги вже холонули.
Він іще кілька разів звертався з привітними словами до колоністів, що стояли біля нього, і всміхався їм тією останньою усмішкою, яка навіки застигає на обличчі вмирущого.
Нарешті, незадовго перед північчю, капітан Немо зібрався на силі й схрестив на грудях руки, ніби бажаючи померти в цій позі. На першу ночі життя тліло у нього лише в очах. І ось востаннє блиснули його зіниці, які колись горіли ясним вогнем. Потім він прошепотів: «Бог і Батьківщина!» — і тихо заснув навіки.
Сайрес Сміт нахилився й заплющив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.
Герберт і Пенкроф плакали. Айртон витер зрадливу сльозу. Наб став навколішки поруч із нерухомим, як статуя, журналістом.
Сайрес Сміт, піднісши руку над головою небіжчика, промовив:
— Прийми, Боже, його душу! — і, повернувшися до друзів, додав: — Помолімося за того, кого ми втратили!
Через кілька годин колоністи виконали обіцянку, яку дали капітанові Немо, і вчинили останню волю небіжчика. Сайрес Сміт і його друзі полишили «Наутілус», узявши з собою останній подарунок свого заступника — скриньку із безцінними коштовностями.
Вони щільно зачинили за собою двері незвичайного салону, залитого яскравим світлом, і задраїли заслінку люка так міцно, щоб у «Наутілус» не могла просочитися жодна крапля води.
Потім колоністи сіли в човен, прив’язаний до борту підводного корабля.
