протистояв фронтальному штурму грози, і вона так безжально шмагала його, що цього не описати найяскравішими словами.
На щаетя, нагромадження скель, які утворили Комин, трималося міцно. Проте навіть серед тих величезних гранітних брил деякі, найменш стійкі, здавалось, здригалися біля основи. Пенкроф відчував це, приклавши долоню до кам’яної перегородки. Та він заспокоював себе, цілком резонно міркуючи, що боятися нічого, — їхнє імпровізоване сховище не розвалиться. Та все ж моряк чув, як гуркочуть зірвані з вершини плато брили, летячи схилом на піщаний берег. Деякі з них котилися навіть по гранітному перекриттю Комина, а ті, що падали прямовисно, розбивалися на дрібні скалки. Двічі моряк підводився і, хапаючись за стінки кам’яного коридора, навпомацки добирався до виходу, аби подивитися, що там надворі; але обвали були незначні, не являли собою ніякої небезпеки, і він знову лягав на своє місце поблизу вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували жарини.
Незважаючи на лютий ураган, виття вітру і грім обвалів, Герберт спав глибоким спокійним сном. Зрештою сон здолав і Пенкрофа, котрого життя моряка привчило до всяких бур. Не міг заснути лише стурбований Гедеон Спілет; він дорікав собі, що не пішов разом із Набом. Як ми знаємо, його не полишала надія. Передчуття, що хвилювали Герберта, не давали спокою і йому. Він увесь час думав про Наба. Чому Наб досі не повернувся? Гедеон Спілет тривожно перевертався з боку на бік на піщаній постелі, майже не помічаючи битви стихій. Іноді його поймала втома— і важкі повіки очей на хвилину склеплялися, але якась думка, майнувши в голові, будила його, і він зразу ж розплющував очі.
Тим часом минала ніч, і вже могло бути близько другої ранку, коли Пенкрофа, котрий тоді вже міцно спав, хтось сильно шарпнув за плече.
— Що таке? — вигукнув він, прокинувшись і миттю повернувшись до тями, як і належить справжньому морякові.
Журналіст, нахилившись над ним, тихо повторював:
— Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!
Моряк нашорошив вуха, але, крім завивання вітру, нічого не чув.
— Виє вітер, — промовив він.
— Ні, — відповів Гедеон Спінет, знову прислухавшись, — мені здавалося, що я почув…
— Що саме?
— Гавкіт собаки!
— Гавкіт собаки? — аж скрикнув Пенкроф і скочив на ноги.
— Так… Гавкіт собаки…
— Не може бути! — заперечив моряк. — Та й буря так виє, хіба розбереш?..
— Стривайте… Послухайте… — додав журналіст.
Пенкроф прислухався ще уважніше, і йому в мить затишшя справді здалося, ніби він почув далекий гавкіт собаки.
— А що я казав!.. — радо прошепотів журналіст, стискаючи морякові руку.
— Атож… Атож… — бурмотів Пенкроф.
— Це Топ! Це Топ!.. — крикнув, щойно прокинувшись, Герберт, і всі троє поквапилися до виходу з Комина.
Вони ледве вибралися надвір — сильний вітер раз у раз заштовхував їх усередину, — а коли це їм нарешті вдалося, то вони могли встояти, тільки притулившись до скель. Всі троє вдивлялися в темряву; розмовляти вони не могли.
Над ними нависала темна і непроглядна ніч. Море, небо, земля — все злилося в одну чорну пляму. Здавалось, у світі не лишилося жодної іскорки світла.
Кілька хвилин Гедеон Спілет і його обидва супутники не могли й кроку ступити — шквал немов причавив їх до скель; усі троє промокли до нитки, лісок сліпив очі. Минуло ще кілька хвилин, і вони в мить затишшя знову почули собачий гавкіт, на їхню думку, дуже далекий.
Так міг гавкати лише Топ! Але був він сам чи з людиною? Певно, сам, адже якби з ним ішов Наб, то він одразу прибіг би до їхнього Комина.
Через шалений вітер неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк потиснув журналістові руку, ніби хотів сказати: «Почекайте», — і зник у печері. За хвилину він з’явився із запаленим пучком хмизу і, розмахуючи ним у темряві, оглушливо засвистів.
Гавкіт почувся ближче, собака ніби чекав цього сигналу і незабаром ускочив у прохід Комина. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет увійшли слідом.
Чоловіки підкинули в жар оберемок хмизу. Гірське пристановище освітилося яскравим вогнем.
— Та це ж Топ! — вигукнув Герберт.
То справді був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, що успадкував від схрещення двох порід швидкі ноги і надзвичайно тонкий нюх — найперші якості мисливського пса.
Отож інженерів собака знайшовся.
Однак Топ прибіг сам. Ні його хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним!
Але яким чином інстинкт міг привести собаку до Комина, де він ніколи не був? Це здавалося незбагненним, особливо якщо зважати на нічну темряву, на страшну бурю! Та ще незбагненнішою здавалась інша обставина: собака не був стомлений, змучений і навіть не вимащений у болото й пісок…
Герберт пригорнув його і обняв за голову. Собака, не пручаючись, терся шиєю об хлопцеві руки.
— Якщо собака знайшовся, то й його хазяїн знайдеться! — сказав журналіст.
— Дай Боже! — відповів Герберт. — Ходімо! Нас поведе Топ!
Пенкроф не сказав ні слова проти. Він почував, що повернення Топа могло спростувати його попередні припущення.
— У дорогу! — сказав він.
Старанно прикривши попелом жар у вогнищі, поклавши кілька шматків дерева так, щоб, повернувшись, можна було відразу розпалити вогонь, Пенкроф прихопив рештки вечері й кинувся слідом за собакою, котрий, погавкуючи, ніби кликав їх за собою; за моряком бігли журналіст і Герберт.
Гроза шаленіла, не стихаючи, і на той час досягла, можливо, найбільшої сили. Наставав молодик; місяць, затулений від Сонця Землею, не сіяв крізь хмари жодного промінчика світла. Іти прямо ставало дедалі важче; найліпше було покластися на Топів інстинкт, що вони й зробили. Журналіст і Герберт ішли за собакою, а моряк тепер замикав ланцюжок. Неможливо було перемовитися й словом. Розпорошений вітром дощ не був надто рясним, зате ураган був жахливим.
Все ж одна обставина виявилася вельми сприятливою Для моряка та його супутників. Справді, вітер віяв з південного сходу, а отже, штовхав їх у спину. Мокрий пісок, шмагання якого ніхто не витримав би, летів їм у потилицю, і якщо не обертатися, то ніщо не заважало рухатися вперед. Загалом вони часто ішли далеко швидше, ніж того самі хотіли, мусили підбігати, аби їх не перекинув вітер, але їхні сили подвоювала нездоланна надія — тепер вони не йшли навмання. Всі троє нітрохи не сумнівалися, що саме Наб, знайшовши хазяїна, послав по них вірного пса. Але чи був бідолашний інженер ще живий? Може, Наб кликав супутників, аби віддати останню шану небіжчикові Сміту?
Минувши гострий виступ високого плоскогір’я, який вони обійшли збоку, Герберт, журналіст і Пенкроф зупинилися, аби перевести дух. Вигин скелі захищав їх од вітру, і всі, важко дихаючи, перепочивали після чверті години швидкії ходи, а насправді — бігу.
Цієї хвилини супутники нарешті могли чути один одного, перекинутися словом, і як тільки хлопець промовив ім’я Сайреса Сміта, Топ уривчасто загавкав, ніби хотів сказати, що його хазяїн урятувався.
— Урятувався, правда? — повторював Герберт. — Він урятувався? Скажи, Топе.
І собака гавкав, ніби ствердно відповідаючи на його запитання.
Вони пішли далі. Було десь о пів на третю ночі. Починався приплив, один із тих припливів, які в шторм та ще за молодика сягають найвищого рівня. Високі хвилі гриміли біля смуги рифів, так люто штурмуючи їх, що напевне перекочувалися через зовсім невідомий острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег невідомої їм землі, і на неї без перешкод налітали морські вали.
Як тільки моряк та його супутники вийшли з-за скелі, на них знову оскаженіло налетів вітер. Згорбившись, підставляючи бурі спину, вони підбігцем простували за Топом, що впевнено вибирав дорогу. Їхній шлях пролягав на північ; праворуч від них сіріли нескінченні гребені хвиль, що з оглушливим громом
