Настав вечір. Спустилася непроглядна пітьма. Над землею котився густий туман. Сльота сікла обличчя. До кісток проймав холод. Над Річмондом нависла мла. Шалена буря немовби встановила щось подібне до перемир’я між обложеними й обложниками, навіть гармати змовкли, наче злякавшись оглушливих вибухів урагану. На вулицях міста не видно було жодної живої душі. За такої бурі здавалося навіть зайвим тримати варту серед майдану, де на всі боки шарпало кулю аеростата. Все, звичайно, сприяло втечі бранців, але як летіти, здавшися на волю ошаленілої стихії?
«Клятий ураган! — думав Пенкроф, натягуючи капелюха, що ледве втримувався на голові. — Чи ба! Ну та нічого, якось виборсаємось!»
О пів на десяту Сайрес Сміт зі своїми приятелями з різних боків прокралися на огорнений пітьмою майдан. Усі газові ліхтарі погасив вітер, і тому не видно було навіть велетенського аеростата, прибитого ураганним вітром аж до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжних кінців сітки аеростата, його тримав ще й міцний канат, пропущений у велике залізне кільце, вмуроване у бруківку; обидва кінці аеростата були прив’язані до бортів гондоли. Біля нього зустрілися п’ятеро полонених. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що вони й один одного не бачили.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт, не зронивши й слова, сіли в гондолу, а Пенкроф тим часом за наказом інженера відв’язав мішки з баластом. За хвилину моряк піднявся до супутників.
Відтепер аеростата тримав лише канат, і Сайресу Сміту зоставалося тільки дати наказ про виліт.
Цієї миті в гондолу стрибнув пес. То був Топ, Сайресів собака; порвавши ланцюга, він наздогнав хазяїна. Боячись перевантажити гондолу, інженер хотів прогнати бідну тварину.
— Яка важниця! На одного більше, на одного менше!.. — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.
Потім він одв’язав канат, і куля, злетівши навскоси, різко шугнула вгору, зачепила гондолою два димарі і збила їх.
На той час буря шаленіла, що й не розказати. Поночі інженер не міг і думати про спуск, а коли розвиднилось, то з’ясувалося, що через густий туман землі все одно не видно. Аж на п’ятий день під аеростатом, гнаним на шаленій швидкості нестримним буревієм, у просвітку між хмарами з’явилося безмежне море. Нам уже відомо, як із п’яти чоловіків, котрі 20 березня вилетіли на аеростаті з обложеного Річмонда, четверо було викинуто на пустельний берег за шість тисяч миль від міста,[3] де вони скніли в полоні.
А той, кого бракувало чотирьом супутникам, що вирвалися із біди, той, на чиї пошуки вони кинулися, ледве ставши на земну твердь, був інженер Сайрес Сміт, людина, яка очолила їхню групу.
РОЗДІЛ III
Інженера змило морською хвилею, коли не витримали мотузки сітки у вічках, серед яких він тримався. Зник і його собака. Вірний чотириногий друг кинувся в море рятувати свого хазяїна.
— Вперед! — крикнув журналіст.
І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про втому й голод, кинулись на пошуки інженера.
Бідолаха Наб аж плакав з люті й розпачу на саму думку про те, що втратив найдорожчу в світі людину.
Не минуло й двох хвилин відтоді, як зник Сайрес Сміт, а його супутники вже приземлилися на берег. І їхні сподівання врятувати його не були безпідставні.
— Шукаймо! Шукаймо! — розпачливо кричав Наб.
— Не турбуйся, Набе, — відгукнувся Гедеон Спілет. — Ми знайдемо його!
— Живого?
— Живого!
— Він уміє плавати? — запитав Пенкроф.
— Авжеж! — відповів Наб. — До того ж із ним Топ!.. Моряк, чуючи, як реве океан, тільки похитав головою.
Інженер зник із північного боку від узбережжя, приблизно за півмилі від місця, де приземлилися його супутники. Якщо йому пощастило добратися до найближчої коси, то вони мали пройти щонайбільше півмилі.
Була десь шоста вечора. Спустився туман, а разом з ним і непроглядна ніч. Потерпілі від повітряної катастрофи йшли в північному напрямку східним берегом землі, на яку їх викинуло волею випадку, зовсім невідомої їм землі, — вони не могли визначити навіть її географічного розташування. Нещодавні невдахи- аеронавти йшли всипаним галькою піщаним берегом, де не росло ні кущика, ні травинки. На кожному кроці траплялися купини й виїмки; іти було дуже важко. З виїмок щомиті зривалися дужі великі птахи і, важко махаючи крилами, розліталися навсібіч у темряву. Інші пташки, менші й спритніші, спурхували цілими зграями і хмарами пролітали над головами людей. Морякові здавалося, що то баклани і чайки, — він пізнав їхнє пронизливе квиління, яке проривалося крізь гуркіт морського прибою.
Час від часу потерпілі зупинялися й гучно кричали, прислухаючись, чи не відгукнеться з моря голос загубленого супутника. Очевидно, вони гадали, що коли будуть поблизу того місця, де Сайрес Сміт виплив на берег, він або сам відгукнеться, або принаймні почується гавкіт його собаки. Та ніхто не відгукувався, лише лунав прибій та шурхотіла галька, перекочуючись під хвилями. І маленький загін простував далі, не минаючи жодної звивини берега.
Пройшовши хвилин двадцять у цьому напрямку, четверо супутників несподівано наштовхнулися на водяну гряду з пінявими гребенями. Суша обривалася. Група спинилася на вузькому краю острова, об який люто розбивалися морські хвилі.
— Ми опинилися на мисі. Треба вернутися, тримаючись правої руки, і таким чином іти далі островом.
— Але ж він там! — крикнув Наб, показуючи в бік океану, де в темряві біліли гребені велетенських водяних валів.
— Гаразд, погукаймо його!
І всі четверо щосили стали кликати свого товариша, але на їхній крик знову ніхто не відгукнувся. Почекавши мить затишшя, вони гукнули разом удруге, втретє — все марно…
Тоді супутники обійшли мис і знову пішли піщаним, усіяним камінцями берегом. Та все ж Пенкроф помітив, що узбережжя стає крутішим, вищає, і висловив здогад: воно з’єднується досить витягнутим пасмом із пагорбом, який бовванів у темряві. Птахів тут було менше, море — спокійніше, тихіше, а хвилі нижчі. Майже не чулося шурхотіння гальки. З цього боку мису, що гострим виступом урізався в море й гасив океанські хвилі, безумовно, утворилася бухточка.
Однак, ідучи далі в тому самому напрямку, тобто на південь, вони не наближалися б, а віддалялися б від тієї частини узбережжя, до якої міг добратися Сайрес Сміт. Так вони пройшли півтори милі й не знайшли жодного вигину в береговій лінії, що дав би змогу повернути в північний бік. Проте мис, виступ якого їм довелося вже обігнути, мав поєднуватися з материком. І супутники, хоч і вкрай виснажені, з останніх сил уперто простували вперед, сподіваючись от-от натрапити на крутий поворот берегової лінії, що знову повів би їх у попередньому напрямку. І яке ж було їхнє розчарування, коли, пройшовши близько двох миль, вони знову вперлися в море, змушені зупинитись на краю високого виступу, що кінчався громаддям слизьких скель.
