мисі. Та, на щастя, харчів їм не бракувало, і то було дуже добре, бо в цьому лісі на західному узбережжі зовсім не траплялися звірі. Зате серед дерев літало безліч птахів: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби й сотні інших пернатих. Не було жодного дерева без гнізда ані гнізда, з якого не долинало б лопотіння крил!
Близько сьомої вечора украй стомлені колоністи дісталися Зміїного мису, що химерною закруткою виступав у море. Тут кінчався прибережний ліс півострова, і південна. частина його узбережжя набувала звичного вигляду, — зі скелями, рифами й широкими піщаними косами. Можливо, саме тут десь на берег було викинуто корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, і подальше дослідження колоністи мусили відкласти на завтра.
Пенкроф і Герберт, не зволікаючи, кинулись шукати зручне для ночівлі місце. Тут ліс Далекого Заходу уривався, і на його краю підліток із здивуванням помітив густі бамбукові гаї.
— О, чудове відкриття! — вигукнув він.
— Чим же воно чудове? — запитав Пенкроф.
— Справді, чудове, — переконував моряка Герберт. — Почнемо з того, що бамбукові стовбури, порізані на тонкі смужки, використовують для плетіння кошиків; якщо його стебла вимочити й перетворити на тісто, можна приготувати китайський папір; із бамбукових стовбурів, залежно від їхньої товщини, роблять тростини, ціпки, чубуки і навіть труби для водогону; великі бамбукові стовбури — чудовий, легкий і міцний будівельний матеріал, що не боїться шашеля. А ще, розпилявши стовбур між двома вузлами і зберігши замість дна поперечну перетинку, одержують міцні й зручні посудини, дуже поширені у Китаї. Але, як я бачу, тобі все це байдуже. Крім того…
— Крім того?..
— Коли ти не знаєш, я тобі розповім, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.
— Оце-то спаржа, заввишки тридцять футів! — вигукнув моряк. — І вона смачна?
— Неймовірно смачна! — відповів Герберт. — Тільки їдять не тридцятифутові стовбури, а бамбукові пагінці.
— Чудово, синку, чудово! — похвалив хлопця Пенкроф.
— Додам іще, що молоді пагони, замариновані в оцті, — прекрасна приправа.
— Що далі, то краще, Герберте.
— І, нарешті, в стовбурах бамбуку є цукристий сік, а з нього готують приємний напій.
— І це все? — перепитав моряк.
— Усе!
— А його, часом, не курять?
— На превеликий жаль, Пенкрофе, не курять. Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, гнані південно-західним вітром, нещадно били у прибережні скелі, й там зяяли глибокі печери, де можна було переночувати й сховатися від негоди. Та як тільки вони спробували увійти в одну з печер, звідти почулося люте ричання.
— Назад! — крикнув Пенкроф. — Наші рушниці заряджені лише дробом, а для звірів із таким гучним голосом дріб не страшніший від крупинки солі!
Моряк, схопивши хлопця за руку, відтяг його під прикриття скелі, й тієї ж миті при виході з печери з’явився великий красивий звір. То був ягуар, такий самий завбільшки, як і його родичі в Азії. Тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру вкривали чорні плями, яскраво вирізняючись на тлі білої шерсті на животі. Герберт упізнав у ньому кровожерного суперника тигра, далеко небезпечнішого, ніж кагуар, що є лише суперником вовка.
Ягуар ступив кілька кроків і озирнувся; його шерсть настовбурчилася, очі палали вогнем, ніби він уже не вперше стикався з людиною. В цю хвилину з-за високих скель вийшов журналіст, і Герберт, подумавши, що той не помітив ягуара, хотів кинутися йому назустріч, але Гедеон Спілет подав йому знак рукою і йшов далі вперед. Журналіст уже зустрічався з тиграми, і, підійшовши кроків на десять до звіра, він зупинився і став цілитись у нього з карабіна. На Спілетовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.
Ягуар підібрався і стрибнув на мисливця, але в ту мить, коли він злетів у повітря, йому межи очі вцілила куля, і він замертво впав на землю.
Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара. Наб і Сайрес Сміт прибігли також, і всі вони на кілька хвилин завмерли навколо розпластаного на землі красеня звіра, шкура якого мала в майбутньому оздобити урочисту залу Гранітного палацу.
— О, пане Спілете! Як я вами захоплююсь і як вам заздрю! — вигукнув Герберт у пориві цілком природного захвату.
— Та що ти, синку, — відповів журналіст, — ти вистрілив би не гірше.
— Я? Із такою холоднокровністю?!
— Треба, Герберте, лише уявити, що перед тобою не тигр, а заєць, і ти також стрілятимеш із незворушним спокоєм.
— Ото й усього! — підтримав журналіста Пенкроф. — Нічого хитрого в цьому немає!
— А тепер, — сказав Гедеон Спілет, — раз ягуар покинув своє лігво, чому б нам, друзі, не скористатися ним на одну ніч?
— А що, як повернуться інші? — занепокоєно мовив Пенкроф.
— А ми при вході до печери розпалимо вогнище, — заперечив йому Гедеон Спілет, — і вони не відважаться переступити через цей бар’єр.
— Тоді вперед, у житло ягуарів! — вигукнув моряк, тягнучи за собою труп хижака.
Колоністи рушили до покинутого лігва, і поки Наб знімав шкуру з ягуара, його товариші наклали перед входом до печери цілу купу сушняку, якого в лісі було більше ніж удосталь.
Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу.
Покінчивши з цими справами, коліністи влаштувалися в печері на піску, всіяному кістками, й зарядили рушниці на випадок несподіваного нападу; всі повечеряли і перш, ніж лягти спати, розвели вогнище при вході до печери.
І зразу ж, ніби за командою, залунав тріск рушничних залпів. То, загорівшися, стріляв бамбук — він спалахнув, як фейєрверк! Самого цього гуркоту було достатньо, щоб відлякати найсміливіших хижаків.
Цей спосіб викликати стрілянину не був Сайресовим винаходом, бо, як свідчить Марко Поло, його здавна застосовували монголи, аби відлякувати від таборів страшних середньоазіатських хижаків.
РОЗДІЛ V
Сайрес Сміт і його супутники виспались, як байбаки, в печері, люб’язно наданій їм покійним ягуаром.
Зі сходом сонця всі уже були на березі в кінці мису і знову оглядали широкий обрій, що у цьому місці відкривався на дві третини кола. Інженер ще раз переконався, що на морі немає ні вітрила, ні остова розбитого судна, навіть у далекоглядну трубу не виднілося нічого підозрілого.
Нічого не побачили вони й на узбережжі, принаймні тому, що з південного боку мису простяглеся миль на три прямою смугою, бо далі вигин невеликої затоки ховав від погляду подальшу частину берега, і
