роботи, і дай Боже, аби ти не помилився!
Герберт таки не помилився. Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, порослої волокнами, які розділяли концентричні кільця з тієї самої речовини. Крохмаль частково був просякнутий гіркуватим клейким соком, що його неважко вичавити під пресом. Колоністи тепер матимуть високоякісне, дуже поживне борошно, яке колись японськими законами заборонялося вивозити з країни.
Сайрес Сміт і Герберт, старанно обстеживши ту частину лісів Далекого Заходу, де росли сагові пальми, зробили мітки на деревах і поквапилися повернутися до Гранітного палацу, щоб розповісти друзям про своє відкриття.
На другий день колоністи вирушили по борошно, і Пенкроф, дедалі більше захоплюючись островом, запитав інженера:
— Пане Сміт, вам не здається, що на землі є острови, навмисно створені для тих, хто зазнав повітряної або морської аварії?
— Що ви хочете сказати?
— Я питаю, чи є на світі острови, біля яких не страшно зазнати будь-якої аварії, де бідолахи завжди можуть вибратися з біди?
— Може, й бувають, — усміхаючись, відповів інженер.
— Мабуть, таки бувають, пане Сайресе, — не замовкав моряк, — і ясно, що до них належить острів Лінкольна.
До Гранітного палацу колоністи повернулися з багатими ужинками стовбурів сагової пальми. Інженер улаштував прес, вичавив з одержаної маси клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і вийшло досить багато борошна, яке у Набових руках перетворилося в печиво і пудинги. Нові Набові страви мали майже такий смак, як із пшеничного борошна.
На ту пору онагри, кози та муфлони, що жили в загоні, щоденно давали молоко. І колоністи часто посилали до загону легкий візок, зроблений замість важкого воза; коли в поїздку вирушав Пенкроф, він брав із собою Юпа, давав йому віжки, а той, ляскаючи батогом, як завжди, вправно виконував доручене йому діло.
Загалом усе йшло якнайкраще і в загоні, і в Гранітному палаці, тож якби не цілковита відірваність од батьківщини, колоністам нарікати було б ні на що. Вони вже так пристосувалися до умов життя на острові, так до нього звикли, що якби довелося з ним розлучатися, не раз би жалкували за його гостинною землею!
Але в людському серці живе така неподоланна любов до рідної землі, що коли б у далині забовваніло судно, колоністи все зробили б, аби привернути його увагу і змусити підійти до острова, щоб попливти додому!.. Тим часом вони жили безжурним життям і скоріше побоювалися, ніж хотіли, щоб його порушили якісь непередбачені події.
Однак хто може похвалитися, що він назавжди осідлав примхливе щастя і убезпечив себе від ударів долі?
Колоністи не раз, не два, зібравшись укупі, розмовляли про острів, де жили вже понад рік, і якось зачепили те питання, яке згодом привело до вельми поважних наслідків.
Сталося те у неділю, 1 квітня, на Великдень, який Сайрес Сміт і його друзі присвятили молитвам і спочинку. День був ще теплий і погожий, як бувають погожі жовтневі дні в Північній півкулі.
На схилі дня, після вечері, всі зібралися на веранді край плоскогір’я Широкий Обрій і дивились, як на обрії помалу сутеніє. Замість кави Наб подав напій із бузини. Розмова знов зайшла про острів і про те, як самотньо лежить він у Тихому океані, коли несподівано Гедеон Спілет запитав:
— Дорогий Сайресе, чи не робили ви нових обчислень довготи і широти нашого острова отим секстаном, що знайшовся в ящику?
— Ні, — відповів інженер.
— А може, варто було б спробувати… Все ж таки той прилад досконаліший, ніж раніше застосовуваний вами.
— Ет, кому це треба? — махнув рукою Пенкроф. — Все одно острів буде там, де й був!
— Не заперечую, Пенкрофе, — погодився Гедеон Спілет, — але ніколи не завадить знати точно, де перебуваєш, і тепер це легко було б перевірити…
— Ви маєте цілковиту слушність, дорогий Спілете, — урвав його інженер, — це давно варто було зробити; а втім, якщо я й помилився, то похибка не повинна перевищувати п’яти градусів довготи чи широти.
— Хто його знає… — не здавався журналіст. — Хто його знає, може, ми набагато ближче до землі, де живуть люди, ніж досі нам здавалося?
— Завтра дізнаємось, — відповів Сайрес Сміт. — Коли б менше роботи, через яку я не мав і хвилини вільного часу, ми давно вже знали б це.
— Та що там балакати! — знову встряв Пенкроф. — Пан Сайрес надто вчений чоловік, щоб помилитися, і якщо острів сам не з’їхав із свого місця, то й тепер перебуває там, де він його поставив!
— Завтра побачимо.
Наступного дня, узявши секстан, інженер зробив нові розрахунки координат острова і отримав уточнені результати.
Першого разу він одержав такі приблизні дані розташування острова Лінкольна:
Західна довгота — від 150° — до 155°,
південна широта — від 30° — до 35°.
Наступні цілком точні розрахунки дали:
західна довгота — 150°30?,
південна широта — 34°57?
Отож, попри недосконалий спосіб першого вимірювання, Сайрес Сміт у своїх попередніх обчисленнях помилився менше ніж на п’ять градусів.
— Тепер ми маємо не лише секстан, а й атлас, — не заспокоювався Гедеон Спілет, — подивімося, дорогий Сайресе, де точно розташований наш острів.
Герберт приніс атлас, виданий, напевне, у Франції, — всі назви було надруковано там по- французькому.
Розгорнули карту Тихого океану; інженер із циркулем в руці уже намірився нанести острів на карту.
Раптом циркуль завмер у нього в руці, і він вигукнув:
— Але ж у цій частині Тихого океану є ще один острів!
— Острів?! — крикнув Пенкроф.
— Очевидно, це і є наш острів? — запитливо сказав Гедеон Спілет.
— Ні, — відповів інженер. — Цей острів розташований на сто п’ятдесят третьому градусі довготи і тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті широти, на два з половиною градуси західніше і на два градуси південніше острова Лінкольна.
— Що ж це за острів? — запитав Герберт.
— Острів Табор.
— Він великий?
— Ні, це маленький острівець, що загубився у Тихому океані, на який, можливо, ніколи ніхто й не висаджувався!
— От і добре, а ми висадимося! — мовив Пенкроф.
— Ми?
— Так, пане Сайресе. Ми збудуємо палубне судно, і я беруся ним керувати, А на якій ми відстані від острова Табор?
