Спустившись до останніх щаблів, інженер відчув під ногами непорушно спокійну воду.
Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не видно було бокових підземних ходів, що вели деінде всередині гірського масиву. Сайрес Сміт простукав стіни руків’ям ножа і визначив, що порожнин немає. Довкола нависав суцільний граніт, крізь який не могло прокласти собі шлях жодне живе створіння; аби потрапити на дно колодязя, а потім піднятися нагору, треба було спершу пройти затопленим водою каналом, що з’єднував колодязь із морем під скелястим берегом, а це могли зробити тільки морські тварини. Та неможливо було з’ясувати, де й на якій глибині цей канал виходить у море.
Оглянувши колодязь, Сайрес Сміт піднявся нагору, витяг драбину, накрив отвір колодязя і, замислений, вернувся до урочистої зали Гранітного палацу, подумки кажучи собі: «Я нічого не помітив, та все ж таки там щось є!»
РОЗДІЛ ХIІ
Того ж вечора мисливці повернулися додому, нав’ючені трофеями після вдалого полювання — вони принесли стільки здобичі, скільки могли донести четверо дужих чоловіків. До того ж у Топа круг шиї висіла ціла низка нирків, а Юпа оперезали кількома низками бекасів.
— Ось, хазяїне! — радо вигукнув Наб. — Ми не марнували часу! Тепер будемо мати вдосталь і копченини, і паштетів! Але треба, щоб мені хтось допоміг. Я, Пенкрофе, розраховую на тебе.
— Е-е ні, Набе, — відповів моряк. — Мене чекає бот, спробуй якось обійтися без мене.
— А ти, Герберте?
— Я, Набе, завтра мушу їхати до загону, — відповів ~ хлопець.
— То, може, ви мені допоможете, пане Спілете?
— Залюбки, Набе, — відповів журналіст, — але попереджаю заздалегідь: як тільки вивідаю твої кулінарні таємниці, розголошу їх у газеті.
— Як вам до вподоби, пане Спілете, — відповів Наб, — як вам до вподоби.
Ось так наступного дня Гедеон Спілет опинився в ролі Набового помічника на кухні. А напередодні інженер розповів йому про свій спуск у колодязь, і журналіст погодився, що хоч Сайрес Сміт нічого й не виявив, все ж таки там криється якась непевна таємниця.
Морози протрималися ще цілий тиждень; колоністи майже не покидали Гранітного палацу, лише зрідка виходячи, аби навідати пташник. У їхньому домі витав незрівнянний дух смачнющих страв, які готував досвідчений кухар Наб разом із журналістом; та не всі свої трофеї колоністи мусили заготовляти на майбутнє — дещо чудово зберігалося на морозі; колоністи смакували свіже м’ясо диких качок, хором хвалили його й запевняли, що немає нічого смачнішого за водоплавну птицю.
Пенкроф і Герберт, котрий дуже спритно шив голкою вітрила, цілий тиждень працювали з таким запалом, що незабаром було готове все спорядження для бота. Завдяки сітці, знайденій разом з оболонкою аеростата, конопляних канатів їм не бракувало. До того ж ті мали бездоганну якість, і моряк не міг не скористатись ними. Вітрила він обшив міцними лік-тросами; канатів вистачало, аби виготовити фали, ванти, шкоти й інший такелаж. За порадою Пенкрофа Сайрес Сміт виточив на токарному верстаті потрібні блоки, отож спорядження для бота колоністи мали ще раніше, ніж збудували сам бот. Пенкроф навіть пошив прапор і розфарбував біле тло в червоний і синій кольори, добувши барвники з різних рослин, яких на острові не бракувало. Тільки до тридцяти семи зірок, цю означали тридцять сім штатів на американських прапорах, моряк домалював ще й тридцять восьму — зірку «штату Лінкольна», бо вважав їхній острів уже приєднаним до великої республіки.
— Ет, — казав він, — якщо він і не приєднаний іще фактично, то приєднаний у наших серцях!
А до спуску бота на воду прапор, під потрійне дружне «слава!», виставили над центральним вікном Гранітного палацу.
Тим часом надходив кінець зими, і колоністам здавалося, що вона мине без незвичайних лихих пригод, аж раптом у ніч на 11 серпня плоскогір’я Широкий Обрій опинилося перед загрозою спустошення.
Тієї ночі після напруженого трудового дня всі спали глибоким сном, коли десь о четвертій ранку їх несподівано розбудив Топів гавкіт.
Цього разу собака гавкав не біля колодязного отвору, а біля порога дверей і кидався на них, наче хотів їх висадити. Юп і собі пронизливо завив.
— Ти чого, Топе? — крикнув, першим прокинувшись, Наб.
Собака замість відповіді загавкав ще лютіше.
— Що сталося? — запитав Сайрес Сміт.
Усі колоністи швидко вдягайся, кинулися до вікон і повідчиняли їх.
Перед очима в них стелилася снігова пелена, що ледь біліла в непроглядній темряві ночі. Вони нічого не бачили, тільки чули дивний безладний гавкіт. Стало зрозуміло, що на берег пробралися якісь звірі, але їх неможливо було розгледіти.
— Що це? — крикнув Пенкроф.
— Вовки, ягуари або мавпи! — відповів Наб.
— Хай їм чорт! Вони можуть побігти на плоскогір’я! — вигукнув журналіст.
— А що тоді станеться з пташником? А поле!.. — закричав Герберт.
— Як вони опинилися на острові? — дивувався Пенкроф.
— Мабуть, перебігли через місток, — сказав інженер. — Хтось із нас забув його підняти.
— Саме так, — зізнався Спілет, — я, пригадую, залишив його, не піднявши…
— Гарний подарунок ви зробили нам, пане Спілете! — крикнув моряк.
— Що зроблено, того не вернеш! — урвав Пенкрофа Сайрес Сміт. — Краще подумаймо, що нам тепер робити!
Такі були питання й відповіді, якими перекинулися колоністи. Ніхто не сумнівався, що якісь звірі, перебравшись через місток, уторглися на узбережжя, а тепер піднявшись лівим берегом річки Вдячності, могли добратися за плоскогір’я Широкий Обрій. Тому треба, не зволікаючи, прогнати їх, а може, й стати з ними до бою.
— Але що ж це за звірі? — здивовано перепитували вони один одного, а тим часом гавкіт лунав дужче й дужче.
Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув його, уперше побувавши поблизу витоків Червоного струмка.
— Це шакалові лисиці — крикнув він.
— Уперед! — вигукнув моряк.
І всі колоністи, озброївшись сокирами, рушницями й револьверами, повскакували в кошик підйомника і за хвилину спустилися на берег.
Коли шакалові лисиці збиваються в голодні зграї, вони стають страшенно небезпечні. Та колоністи, ні хвилини не вагаючись, кинулися в гущу звірів, і револьверні постріли, що розрізали вогняними спалахами темряву, змусили передні лави нападників позадкувати.
Найперше і найважливіше завдання полягало в тому, щоб не допустити чотириногих розбійників на плоскогір’я Широкий Обрій, — вони накоїли б страшного лиха в пташнику й на полі. Але звірі могли вторгнутися на плоскогір’я лише лівим берегом річки Вдячності, і, щоб перешкодити цьому, потрібно було
