виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?
— Куди ми ідемо, — одвітує Шрам, — там тобі не бувати.
— Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер?
— Ну, їдь же собі обідати, — каже Шрам, — нам ніколи. Прощай!
— Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
— Ні, вже! — одвітує Шрам. — Тепер про нас хіба тілько почуєш. Прощай навіки!
Да й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:
— Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами?
З тим і роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози.
XVI
А Брюховецький тим часом бенкетовав у Ніжені. У ту-бо нещасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка — 'Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють'. Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із думними дяками — люде поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому віру; не звонтпили через того Іванця наготовити кривавих буч своїм землякам із нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?
Гуляє князь Гагін із Брюховецьким, ісповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон'є. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір'ї, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались із ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Іванцеві. Невірні душі! Тепер уже іншому й трунок не лізе в пельку, іншому так тяжко, як тому Юді; да вже нема вороття — треба брататься з розбишаками! А тії окаяннії сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких і не сходяться, п'ють горілку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз іде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанію, і питається в гетьмана:
— Чи в вас у Січі знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже:
— В нас, князю, у Січі, то і норов, хто 'Отче наш' знав. Як, уранці вставши, вмиється, то чарки шукає. Чи чарка то, чи ківш буде, не глядить переміни,Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тіні.
Як же почали розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щоб його ще гірш, ніж на раді, не потрутили; да, скончивши обід, зараз і попрощавсь із новим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота.
Провів князя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових — ведуть за шияку якогось сіромаху-братчика. Так як-от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню да, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу, так тії діди вели бідаху-запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щетини.
— Де се ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? — питає Іванець.
— Та от бач! — кажуть. — За цим ледащом і обід утеряли.
— Що ж він таке?
— Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не ворочається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак він туди і внадивсь.
— Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?
— Зцапали, — кажуть, — пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: 'Е, постривай же, — кажемо,гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!' — та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрі люде на раді гетьмана обирають, а він, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. 'Одчини!' Не одчиняє. 'Одчини!' Не одчиняє. Ми двері вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!
— Що ж ви оце думаєте з ним чинити?
— А що ж більш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати!
Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повів кругом якось лукаво очима.
— Ударити, — каже, — в раду.
От і почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклик вівчаря, той звідти, той звідси, поспішали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала і зробили судне колесо і всі діди стали в первій лаві, похиливши тяжкії од думок голови, тоді й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От і став на свойому гетьманському місті, під бунчуком і корогвою, і вщухнули всі, слухаючи, що казатимуть старіші. Як ось, тілько що кошовий дід, батько Пугач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до раднього слова, аж Іван Мартинович звелів ударити у срібні Сомкові бубни і прийняв сам таке слово:
— Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас із собою на Вкраїну, на волю й на розкоші, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замість паляниць годувати? Ох, боже мій милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам, а тут ось сивії голови січовії знай киї та киї вимагають. І за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило стоїть посеред колеса ) За те, що трапилось, може, раз на віку, вскочити в гречку! Який же його біс утерпить, ходючи посеред спашу? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Січі за се карати, а тут нам через жінок швидко доведеться перевести всіх братчиків. Як вам здається, панове молодці, чи правду я кажу, чи ні?
— Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули кругом запорожці, як із бочки.
— А вам як здається, батьки? — питається в дідів. А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвітовати. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далі виступив знов наперед батько Пугач да й каже:
— Бачимо, бачимо, вразький сину, — дармо, що ти гетьман, — до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобі кажу, що пропадеш, як собака!
— Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький — Чого се розпустив морду, як халяву? Та се не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!
— От яка нам честь за нашу працю! — кажуть діди. — Тим-то добре казано нам у Січі: 'Ей, не слухайте, батьки, сього ледащиці: підвезе він вам москаля!' А ми таки не пойняли віри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на Вкраїні завести запорозькі порядки!
— О, ви голови цвілії! — каже Брюховецький. — Яких же тут сподіватись порядків, коли Запорозька Січ буде серед жонатого люду? Ви думаєте, що і всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми — так інше почуваємось Не москаля я вам підвіз, а роблю все по правді, що жоден братчик на мене не пожалується. На Січі, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру — женитись та господарювати.
— А хіба ж ти, — озвавсь батько Пугач, — не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи: 'Ходімо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всії Україні?' Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям?
