Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:
— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась.
— Хто їй такий?
— Той, кого тобі треба.
У Йванця пішов мороз поза спиною.
— Кою ж, — каже, — мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.
— Що ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш Гетьманщину?
— А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий, — каже, — голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
— Нечистому багацько діла й по монастирях, — одвітує той да й одкинув відлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
— Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!
— Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда!
— За що ж ти на його злишся?
— Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.
— От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
— Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. А Брюховецький:
— Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку.
— Еге! — каже Кирило Тур. — Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — да й вийшов із світлиці.
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:
— Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.
Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високою стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сом-кової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище.
— Геть!
— А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.
Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.
За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак... Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки.
— Іди, — каже, — до свого товариша Я буду сповідати в'язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало.
А той йому:
— Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.
— Ну, коли знаєш, то й лучче. — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.
— Засне після твоєї сповіді всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.
Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани і на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам'ятку гостьовання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла!
Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам наблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь:
— Що ж? — каже. — Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
— Хіба ж тобі не страшно вмирати?
— Може б, мені, — каже Сомко, — й страшно було, якби не було написано: 'Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити...'_
А Тур каже:
— Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині...
— Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!
— Добре, єй-богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву. — Єй-богу! — каже. — Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.
— Що се! — каже Сомко. — Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім'я боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти?
Запорожець зареготав.
— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.
— Що ж ти мені скажеш?
— А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там іебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай
