Як у Галька з художнiм читанням, так i в мене з хором пов'язано багато спогадiв. Принаймнi про один iз них, з вашого дозволу чи без, я розповiм. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумiєте, якщо вислухаєте мою…
iсторiю про красуню Софiю Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш нiж пхати щось в руки дiтлахам
У дитинствi менi дуже подобалася Софiя Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусiдку тiтку Ганну, зовнiшностi якої заздрила мати, i з якою матiр зраджував батько. Вона була красуня, вона спiвала, в неї було оригiнальне, як на мене, iм'я. У неї не було жодного шансу менi не сподобатися. Варто сказати, що Софiя, незважаючи на аспект у виглядi сусiдки Ганни, була кумиром усiєї нашої родини ще з часiв 'Червоної Рути', яку, як вiдомо, годi вже й шукати вечорами.
Тому, коли я дiзнався, що менi доведеться спiвати в хорi, пiдспiвуючи самiй Ротару на концертi, а потiм iще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозумiло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми бiлими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутнiсть. Нi, нам обрали тiльки одну пiсню. 'Дадим шар земной - детям!' Це була серйозна, дещо навiть патетична пiсня. Я спочатку пiдспiвував панi Софiї разом iз хором, а вже потiм з iншими трьома дiтьми, однiєю з яких була рiдкiсна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танцi: 'но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселiше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселiше' тих самих порядних дiтей, котрим дорослi прямо в руки скинуть вiд грiха подалi Земну кулю.
I от, коли чарiвна Соня проспiвала: 'И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…', тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як 'золоте' ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру - бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.
Як у туманi, я чув оплески, пiсня скiнчилася, Соня посмiхалася та притискувала до грудей оберемки квiтiв, а ми, танцюристи, виконували народнi уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завiса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями - через те, що об неї часто гасили бички. I тут я помiтив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звiсно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дiвочими хвостиками. Лариска-криска.
'Ну, дiтки, давайте сюди кульку', - сказав якийсь лагiдний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали вiдповзати з надiєю вiднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали вiддавати кулю, а коли залишилися на самотi у вiдноснiй безпецi, то почали висмикувати її одне в одного. 'Ану, вiддай кулю!' - верещала Лариска. Я вiдмовився, i ми почали чубитися, що, звiсно, честi менi не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим iще стервом. Вона вдарила мене по колiну, мене скрутило, я звалив її на пiдлогу, святкова спiдниця розлiзлася по швах. 'Усе життя зшивати будеш, гад', - сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, i сама вона в бiлих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побiгайчика, котрим менi довелося двiчi бути на святкових ранках у дитячому садку.
Вона опиралася, дряпала менi обличчя, типовi жiночi прийоми. Менi вже значно бiльше рокiв, нiж тодi, Ларисцi - також, але мене б зовсiм не здивувало те, що й зараз за вiдповiдних умов вона б залюбки й вправно подряпала менi обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, i, що цiлком зрозумiло, нарештi нас знайшли дорослi. 'Ага', - сказали дорослi, це мало б перекладатися: 'Ховалися- ховалися, а от тепер - упiймалися'. 'Ого', - обурювалися вони, що мало б перекладатися: 'Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бiйку! I це хлопчик - б'є дiвчинку, а дiвчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай'. 'Ану!', - це вони в такий спосiб вимагали миттєвого припинення нашої бiйки.
'Ти ж хлопчик, як тобi не соромно бити дiвчинку!' - почув я божественний голос Софiї Ротару, засоромився, зашарiвся та втратив пильнiсть, чим скористалася ця навiжена дзи а, яка вiдтяпала в мене кулю. 'Так не дiстанься ж ти нiкому', - довiльно процитував я тодi невiдомого менi росiйського лiтературного класика i, як бик на тореро, рвонув у бiк Лариски. I вона, ви не повiрите, - вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролi бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом i завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, нi. Вона викинула вперед руки, в яких блакитнiла куля. Як щит. 'Хрусь', i моя голова з трiском пробиває гiпсокартон десь на рiвнi Африки. Якби я не був такий злий, то неодмiнно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощi Земної кулi, й пошукав п'яти негрiв, яких, за словами нашого вчителя географiї, постiйно експлуатують винятково багатi бiлi покидьки. Бiлим покидькам поталанило, через заслiплення власною люттю я не став Мартiном Лютером Кiнгом.
Сумний адмiнiстратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, бруднi блакитнi клаптики Землi, понiвеченi тканиннi яблуневi пелюстки, i сказав таке: 'Кулю в руки дiтям дали, кулю дiти проїбали'. Вiн був поет i фiлософ. Хтось гигикнув, Софiя грiзно зсунула брови. 'Що ви таке кажете при дiтях?' 'При яких дiтях? При оце-о? Ще хлопчик - зрозумiло, але як може так себе поводити дiвчинка?' I тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ваннiй, то ми робили ремонти сусiдам знизу, бо притопило їх добряче, але тодi, дивлячись на Лариску, я розумiв, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дiвчинкою.
'Та чого ти?' Все ж таки панi Софiя Ротару була доброю жiнкою. 'Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповiси менi про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?' 'Нi-i-i-i-i', - ще голоснiше зайшлася Лариска. 'Чому?' - щиро здивувалася панi Софiя, блискiтки на її нафарбованих
очах так таємничо мерехтiли. 'Куля, куля', - невпинно повторювала Лариска. 'Та нiчого, дитино, кулю полагодять, нiчого страшного не трапилося'. Лариска була невтiшна. 'Я не вiдвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви вiдтепер будете думати, що якщо дiтям щось даси, то вони його проїбуть'. Дорослi мовчали. Хтось кудись потупотiв, тому що, на вiдмiну вiд iнших, не був шокований, а намагався стримати смiх.
Мовчання дорослих змусило Лариску пригледiтися до них уважнiше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсiм iншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у бiлих брудних панчохах i з такими сiрими, наче мокре камiння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, i я закохався.
Дитинство повнiстю нас обробляє, от як Данило-майстер камiння. 'Що, не виходить, Данило-майстре, кам'яна квiтка?' Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бiгла до мого приятеля в квiтчастому сарафанi, босонiж, iз двома смiшними хвостиками, стягнутими стрiчками, оздобленими дерев'яними кульками, я усвiдомив, що ось до мене наближається жiнка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тодi так подумав? Що затьмарило мiй мозок? Одне я пам'ятаю, наче все це вiдбулося вчора: ось вона з нами вiтається, а в моїй головi посмiхається менi двохвоста смiшна сiроока Лариска всiм своїм ротом без двох молочних зубiв, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квiтом…
Утiм, усе вищевикладене є розповiддю про мiй перший привiд для гордощiв, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього пiдходимо. Одного разу мене занесло до мiста-героя Москви - на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його iм'я немає нiякого сенсу згадувати на цих сторiнках, тому що герой це прохiдний. Щось на кшталт: 'Їсти подано'. Почув би вiн це - нiколи б не зрозумiв, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, i не тому, що її забули запросити, такi люди, як мiй приятель, мають кiлька спецiально навчених помiчникiв, якi турбуються про те, що нагадують їм про урочистостi, а також складають вичерпнi списки запрошених. Рiч у тому, що моя дружина ненавидiла подорожувати зi мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналiв - утiм, я сприймав це дуже спокiйно, бували часи, що я радiв можливостi подорожувати наодинцi з собою. До чого вiн це веде? - спитаєте ви. Будьте терплячими, i вам воздасться. Отже, на цьому днi народження, який святкували саме так, як умiють святкувати на Русi люди, котрi ретельно рахують не тiльки свої грошi, ще й чужа грошва не
