Але на стiльки запитань треба вiдповiсти хоча б щось. «Та я цим не займаюся, - сказав я. - Немає часу». Злюща Ганна посмiхнулася. Напевне, подумала: от мерзота, дружина за нього спину гне. «Як Костiк почувається?» «Добре, тiльки до школи ходити не хоче». Я зробив вираз обличчя «дiтиєдiти». Вона менi вiдповiла «тащожзцимпоробиш». I ми розiйшлися задоволенi одне одним. Принаймнi, менi так здалося.
Наш бiлябудинковий супермаркет вмiщує в себе дуже дивнi сорти напоїв. Деякi з них я боюся брати до рук, а не те що до рота, про деякi мене детально поiнформував Тимофiй. Пiсля не дуже довгих роздумiв я вирiшив: якщо Вiолончель такий вже вибагливий поглинач питва, то можна зробити оригiнальний домашнiй напiй. Отже, я придбав пакет полуничного соку, двi пляшки вiтчизняного вермуту, величезну пляшку горiхового лiкеру, виробленого братами-словаками, та пакунок з м'ятним чаєм. Ще я купив цукерки, банани, кiлька виноградних грон, кiло яблук, тертий шоколад. Бiля каси (не усвiдомлюючи, що роблю) купив кiлька батончикiв «Мiлка» з мигдалем. I тiльки розраховуючись, збагнув, що я взяв їх спецiально для Емiля. I був тим при-го-лом-ше-ний.
Я почув це ще на сходовому майданчику. Звiсно, Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Невтомний малий. Раптом щось рипнуло, я ледь не випустив пакунки з компонентами пiйла для Вiолончелi. Вiолончелi - звучить як прiзвище грузинського аристократа. Виявилося, рипнули дверi квартири № 76. Вона стояла в дверях. Маленька, кудлата та зла. Поруч з нею була її чорна вiвчарка. Менi здавалося, що обоє майже однакового зросту. Ментяра Тамара. «Доброго дня, Тамаро Антонiвно!» Ввiчливiсть у розмовi зi слiдчими органами, хай навiть цi органи стоять у пришелепкуватих капцях у виглядi риб'ячих пик (це ж треба таке!). «I тобi». Вiдповiли органи в капцерибах. Я вiдчував, що моє обличчя випромiнює радiсть вiд зустрiчi з Тамарою Антонiвною, а також готовнiсть догодити. Краще б менi нiколи не знати, де i ким вона працює, тодi я б почувався впевненiше.
«Я щойно з нiчної«. Почала вона. То був мiй шанс! Я це швидко збагнув. «Ми це припинимо. Ви тiльки не хвилюйтеся. Вкладайтеся, вiдпочивайте. А ми - негайно ж! Це - мiй…» «Та я знаю. Знаю. Познайомилися вже. Ти йому скажи - тихiше. Завтра - скiльки завгодно, мене вдома не буде. I ще - я не заперечую». «Що?» План з лiквiдацiї Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя було зруйновано. «Вiн зрозумiє що. Перекажи та й усе. Тримай». Вона поклала менi щось в долоню. Щось холодне. Гiльза з iнiцiалами Т. А. на пам'ять? «Це - ключ». I зачинила дверi.
Террi намагався продерти мордою пакунок. «Наб'єш синцiв, дурне собаченя, тут - пляшки». Попереджав його я. Але Террi не слухався. «Емiлю, поклич його, вiн з бананiв для Вiолончелi паштет зробить». «Террi - фу». Я затягнув пакунки до кухнi. Дзеленькiт пляшок гармонiйно вписувався у завивання Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Мiж тим стiл вже було сервiровано. Серветки, тарiлки, салатниця i два морячки, що слугували пiдставкою для пляшок. «Морячки йдуть у звiльнення». «Не купив?» Малий старанно ворушив пальцями. «Купив, але для цього напою нам потрiбна скляна або порцелянова карафа. Пiдiйшла б i колба твого батька, але ж там - святе повiтря». Малий не реагував. «Тут тобi передали ключ. I сказали, що не заперечують». Емiль був на диво мовчазний. Його реакцiєю на мої слова було ледь помiтне хитання головою. Творець, хай йому грець!
Однак, я мав справи куди цiкавiшi, нiж з'ясовувати, що то за ключ. На порядку денному - напiй для Вiолончелi. «У нас залишилося сорок п'ять хвилин на все про все». Гм, не могла ж шановна Тамара Антонiвна вирiшити позбавити Емiля цноти? Чи могла? Я - людина, зiпсована юнацьким романтизмом. Ключ та «не заперечую» - хiба це не увiчненi супутники романтики? Я позиркував на Емiля.
Але вiд справ не вiдволiкався. Отже, спочатку витяг карафу. Вона збудила Террi. Три чорти. Я забув, що моя порцелянова карафа - качка. А качки для Террi - це суто його, кобеляче. Щодо цiєї карафи, то менi пощастило вдало придбати її пiд час подорожi Золотим кiльцем Росiї. Ленiнградський порцеляновий завод, воєннi роки, качка блокадного Ленiнграду! I от зараз навiжений Террi стрибає перед столом.
«Нiчого, нiчого». Кажу я. «Террi, фу!» Собачаче заклинання з першого разу не спрацьовує. «Террi, цю качку не можна! Антикварiат!» Намагаюся достукатися до пса. Вiн завмирає, повертається до мене дупою та зникає пiд столом. Образився. Я кидаю пiд стiл недоїджений шматок буженини. Прислуховуюся. Не плямкає. Впертий.
Але то вже його справи. До качки-карафи я виливаю пакет полуничного соку, потiм додаю туди майже всю пляшку вермуту, пiвсклянки горiхового лiкеру, туди ж вливаю невеличку чашку з мiцно завареним м'ятним чаєм. Добре, що карафа велика, на пiвтора лiтра. Засовую все до холодильника, попередньо виселивши звiдти одну з каструль. Зазирнув пiд стiл - Террi лизнув мене в носа. Пробачив!
«Якщо хочеш перепросити - пометляй йому язиком!» Це Емiль. Вiдiграв своє. Вiн встиг навiть поставити в центр столу блюдо з чимось жовтим. «Це - курка каррi». «Як то пометляти язиком?» Емiль показує. Висовує язика, а потiм молотить ним праворуч-лiворуч, лiворуч-праворуч. Я не помiчаю, як починаю повторювати. «Давай додамо хекання?» Пропонує Емiль. I ми починаємо хекати втрьох. Террi божеволiє вiд наших язикових вправ i посмiхається. Посмiшка Святого Террi. «Ти, часом, не знаєш, скiльки важить людський язик?» Запитую я в малого. Але вiн не встигає менi вiдповiсти, бо ми чуємо, як вiдчиняються вхiднi дверi. Вiолончель!
РОЗДIЛ V
Щонайменше про вiолончелiстiв
та спецiальнi напої
В принципi, який образ може вималюватися, коли вам скажуть, що до вас на вечерю завiтає доросла людина, класичний музика, ще й колишнiй (а може, i теперiшнiй) залицяльник вашої коханої? Я уявляв Вiолончель похмурим, огрядним, доволi ординарним суб'єктом. Всi ми помиляємося. Коли ми ввiйшли до коридору, я зустрiв людину-леопарда. Зараз в моїй квартирi розпочнеться карнавал… Вiолончель був високим на зрiст чолов'ягою, вдягненим у леопардове пальто, яке гостинно розходилося на його дiйсно зашироких як для мужчини стегнах. На головi був капелюх-пирiжок. Виглядав цей головний убiр так, наче хтось на ньому сидiв i кректав. Навiть зараз. Такi пирiжки носили партiйнi функцiонери, зокрема, i в Тимофiєвого батька був такий капелюх.
Пам'ятаю, як взимку, сп'янiлим, у старих капцях (ми з Тимофiєм звали їх облiзлими котами, бо мiсцями капцi протерлися, а деякi нитки стирчали, немов котячi вуса), у пальтi та пирiжку батька Тимофiя я вибiг проводити гостей. Коли я їх провiв до метро i зупинився бiля будинку подихати морозяним повiтрям, до мене пiдiйшов бомж i попросив допомоги. Я вивернув кишенi пальта, звiдти випала бiла хустинка. Бомж нахилився, щоб її пiдняти, i побачив мої ноги в облiзлих капцях. «О, то ти з наших? А я прикинув, - якщо ця пiрамiда Хеопса в тебе на головi, то ти цабе якесь, а ти така ж сама злидня як я. Вибач, старий».
Я промимрив «Вiтаю вас», але не мiг вiдiрвати вiд Вiолончелi погляду, хоча Емiль вчепився в мою руку i тяг до кiмнати-кухнi. Вiолончель вирiшив, що привiтання очима у мiй бiк цiлком вистачить. У вiдповiдь вiн менi клiпнув. Наче дав зрозумiти, що почув мене i в принципi до мого привiтання ставиться схвально. Леопардове пальто. Я думав, що в таке примудрявся вдягатися тiльки Сальвадор Далi - я колись готував статтю про нього i чудово пам'ятаю його небайдужiсть до ексцентричного одягу. Ще в майже такому самому пальтi не в дуже затишному районi Нью-Йорка я уздрiв колись величезного негра з тростинкою. Я прикинув, що то - вiдомий репер, i ледь не кинувся брати автограф (навiть не припускав, що зможу кинутися до когось по автограф з вигуком «Oh man», але його вигляд був приголомшливий!). Мене вчасно втримали вiд пориву, бо виявилося, що це мiсцевий сутенер, i пiдкреслена увага могла видатися йому зайвою.
«Ну, я так сподiваюся, хлопчики, що все вже готово i ми можемо вечеряти?» Сказав Гестапо. Оскiльки я мовчки спостерiгав за тим, як Вiолончель розмiщує свого леопарда на моєму вiшаку, за нас обох вiдповiв Емiль. «Так! Павло за спецiальним рецептом приготував унiкальний напiй для вас, я не куштував, але думаю, що це щось незрiвнянне!» «Та невже? Дуже люб'язно», - заохотив мене Гестапо. Добре, що не погладив по голiвцi, бо не знаю, як я це витримав би. «Валентине, я ж тобi розповiдав, що Павло постiйно
