зберiгаються її ласощi: язики вбитих китiв…»
На цьому мiсцi я зупинився. Не мiг уявити, який на вигляд язик вбитого кита. Для того, щоб зрозумiти, навiщо тi клятi язики касаткам, я мав чiтко цi язики уявити. Мозком блукала назва оповiдання Редьярда Кiплiнга «Чому в кита така горлянка?» Але не зумiв згадати - чому? Може, щоб вмiщувати язика? Тому я швиденько написав листа редакторовi того журналу, для якого писав про китiв. «Таллiй, як виглядає язик кита?» Вiталiй Маркiн був людиною, яка, якщо всього i не знала, то примудрялася своє незнання дуже вдало приховувати. Вiн працював швидше за Google. Якби Сергiй Брiн дiзнався про Вiталiя Маркiна в той самий час, коли почав розробляти свiй всесвiтньовiдомий пошуковик, вiн назвав би його Taalliy. Вiталiй був блискучим брюнетом. В офiсi дiвчата час вiд часу сперечалися, що в нього вилискує бiльше - волосся чи взуття. Своїм зовнiшнiм виглядом та манерою спiлкування Вiталiй Маркiн, якого всi переважно звали Таллiєм, нагадував менi соняшникове насiння. Наче нiчого особливого, маленьке, чорнявеньке, проте нiяк не можна вiдiрватися. I - блищить!
Через три хвилини я отримав вiд нього листа. Таллiй завжди спiлкувався з людьми так, наче промовляв з екрана телебачення. «Тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що язик кита (довжина якого близько 30 метрiв, а вага близько 20 тонн (я маю на увазi довжину та вагу самого кита!), важить 400 кiлограмiв». Я закляк. Механiчно клацнув на вiконце «оновлення пошти». Ще один лист. «Варто додати, що язик синього кита (це - найбiльший з китiв!) має лантухоподiбну форму, а його вага доходить до 3 тонн. Щоб тобi краще уявлялося, це є вага дорослого африканського слона». Я замислився. Дорослий африканський слон в пащi кита. Кит ворушить слоном… У кита паща чи що? А! У кита горлянка. Так сказав Кiплiнг. Африканський слон в китовiй пащi, як у засiдцi. Цiкаво, а хто вмiщується в пащу Емiля? Бдад. А хоча б ховрашок помiститься? Чи заважкий? Купка мух? Пацюченя? Хто-небудь зважував язик людини? Треба пошукати мемуари Ганнiбала Лектора. Не мiг вiн його не зважити.
Я десь прочитав, що церемонiальний Оскарiвський червоний килим важить п'ять тонн, а довжина сягає ста п'ятдесяти метрiв. Може, прототипом йому слугував язик кита? Розкладають цей килим два днi. Процедура потребує зусиль двадцять однiєї людини. Китовi язики розкладають? Може, по них ходять китобiйники-манiяки?
А чи цiлуються кити по-французьки? Чи це технiчно можливо з отакезними язиками? «Французький поцiлунок». Так у нас в школi називали поцiлунки з проникненням язика до рота. Мене його навчила Iнна.
Пам'ятаю, що вперше я почувався наче пташеня, яке мати-пташка годує сумiшшю з хробакiв. З єдиною вiдмiннiстю - я не хотiв їсти.
Невгамовний Таллiй надiслав менi ще одного листа. Там повiдомлялося, що американськi науковцi визначили п'ятiрку мов, з носiями яких вступили б у контакт iнопланетяни. На п'ятому мiсцi - англiйська мова, на четвертому - мова племен Майя, на третьому - росiйська, на другому - китайська, а на першому - мова китiв!
Допитливий Таллiй. Можливо, вони вже розмовляють з китами, цi потойбiчнi iстоти. Африканськi дорослi слони ворушаться у горлянках китiв, велетнi-кити за допомогою велетнiв-слонiв повiльно та розважливо розповiдають про те, як люди нищать їхню планету…
Террi зiрвався з дивану й побiг у бiк коридору. Картина - «Повернення Емiля». Здогадався я. Це дiйсно був вiн. «Привiт, ну що 2515? Вгадав?» «Не вгадав. Але я хотiв би з тобою поговорити». «Та поговоримо, я ж сьогоднi ще не з'їжджаю. Побiг вигулювати Террi. Розiгрiй менi дiєтичний супик!» Розiгрiти дiєтичний супик? Звiдки я його вiзьму? Я працюю на розiгрiвi у малого вiдчайдуха.
«Супика» я не знайшов. Заблукав у своєму холодильнику. Каструлi мене пригнiчували. Їх було занадто багато, крiм того вони були занадто пихатi. Натомiсть я знайшов буженину, яку i з'їв. «Розiгрiв?» «Не знайшов». «А де шукав?» «В холодильнику, звiсно. А що, в тебе є спецiальна колба з супиком? Не здивуюся. В батька - колба, i в сина також колба. Зi святим супиком». «Мабуть, ти вже доклався до спиртного. Ну, це твоя справа. Менi за твоїми дiтьми-олiгофренами слину не витирати». Я щосили стискав зуби. «В холодильнику не варто було шукати. Я нiколи не їм несвiжого супика. Це - шкiдливо. Мама до мене навiдалася спецiально, щоб забезпечити нас свiжим супиком. А ще головною стравою на честь гостювання Вiолончелi. Ти не забув?» З цими словами Емiль пiдбiг до шафки, де вже не було пляшок. «Так i знав! Тобi доведеться пхатися до супермаркету за спиртним. Дороге та незвичайне, бо Вiолончель такий. Сам побачиш. Не те, щоб менi подобалося пригощати цю потолоч файними напоями, але повiр менi, то нам дешевше обiйдеться, нiж вислуховувати все, що вiн зазвичай рипить, коли напої його не задовольняють. То краще йди. А я зараз поїм та буду грати». «Менi це сниться». Сказав я. «Менi це мариться».
«Колись Мумi (це один приятель батька) постiйно марилася пожежа. От уяви собi, щойно вiн заплющував очi, вiдразу бачив, як мала, налякана вогнем дитина, благає про допомогу. Iнодi вiн чув сморiд паленого. Вiн почав збирати газетнi вирiзки, де йшлося про пожежу. Купив собi вогнегасника, а виявилося що?» «Що виявилося?» «Виявилося, що його сусiда щодня карав самок тарганiв на балконi - палив їх! Вiн називав їх «жаннадарки». Пiсля цього мама тарганiв так i називає. Типу - треба купити труїлку для жаннадаркiв! Уявляєш собi?» «Уявляю. Мумi вiн чого? Мукалтiн Мiкаелович чи що?» «Мумi вiн тому, що Мумi».
Я увiмкнув телевiзор. Малий поставив миску з супом у мiкрохвильовик. «Мiлiонер з Бердичева має намiр створити власну полiтичну партiю», - повiдомляла бiлява дiвчина з приштиреним обличчям. «Краще б вiн створив новий Бердичiв. Грошей немає куди подiти», - прогуркотiв кришками Емiль. Тепер вiн добряче намащував хлiб з висiвками вершковим маслом. «З гiркою мастить, - так казала моя мама. - То що таке 2515?» Чого вiн до мене причепився?
«Взагалi-то я не пiдписувався на те, щоб розгадувати iдiотськi загадки, зрозумiло? Але якщо тобi вже так кортить дiзнатися, то я вирiшив, що 2515 - це бдад». «Нi, це не «бдад». Ну подумай, подумай. Старенький Саранський колись працював кримiналiстом…» «Щось я цього не пригадую», - вирвалося в мене. «Звiсно, не пригадуєш, бо не знаєш i знати поки що не можеш! Але будеш знати. Так от, старенький Саранський, коли ще не був таким стареньким, працював кримiналiстом. Вiн менi завжди казав, що злочин можна розкрити тiльки завдяки тому, що роздлубаєш особу, яка цей злочин скоїла, та розкладеш її жменьками по баняках, i тiльки так! Ну, ще може бути випадковiсть - якщо злодiй щось забув, повернувся забрати, аж тут - цiла бригада… i його цоп! А я вважаю так.
Йдеш щось красти або когось вбивати - не чiпляй на себе предмети, якi можуть зiсковзнути, i не бери нiчого коштовного». «Ну i що з того?»
Малий зiтхнув. «Дивися, 2515. Не думай про загадку - думай про мене, я - твiй дешифрувальник». «Я не хочу думати про тебе. Я пiшов купувати дороге питво для вашої Вiолончелi». «Нi, зачекай! Ну давай дограємо! Я ж потiм заграю Генделя, а за столом ми в це гратися не зможемо…» Дитина вiн все-таки, цей балакучий Емiль! «Добре. Судячи з того, що я побачив в моїй, пардон, тепер твоїй кiмнатi, ти вважаєш себе генiєм». Присягаюся, малий почервонiв! «Скажу тобi чесно. Усвiдомлення цього факту не полегшує менi життя. Тiльки додає обов'язкiв та вiдповiдальностi». Вiн глибоко зiтхнув. Террi також. Менi не залишалося нiчого iншого, нiж зiтхнути услiд за ними.
«Ми можемо забаритися з такими темпами, активнiше думай, ну!» «Я не знаю. Мiй мозок не налаштований сприймати подiбнi речi. От дивися, наприклад, телевiзор. Деякi канали вiн транслює, а деякi - нi. Так само влаштовано й мене». «Та це я розумiю. Шкода, що ситуацiю з тобою не виправити за допомогою антени та кабельного пакета». «Все. Набридло менi твоє патякання. Я пiшов». Повiдомив я. «Чекай. Дивись, я займаюся музикою, я займаюся математикою, про що це свiдчить?» «I про що?» «Ох. 2 - це пара; 5 - це соль, п'ята нота в гамi; 15 - це лiтера «ка», що є п'ятнадцятою в абетцi. От i виходить пара- соль-ка. Зрозумiв тепер? Проста загадка».
Я вибiг з квартири. Лiфт зупинився на п'ятому поверсi, я побачив двi морди. Абрикосову та засмаглу. «Карiна. Абр. пудель. Злюща тiтка Ганна», - догодила менi моя пам'ять. «Ви без свого?» Почув я. «Цiкаво, без свого чого?» Вона протискувалася в лiфт. Ото дивнi є люди - наче ж достатньо мiсця, але вони все одно поводяться так, наче ледь протискуються. «Вже погуляли?» Я вирiшив, що на такi питання найвдалiшою вiдповiддю буде невимушене похитування головою. Чим i скористався. «А ми тiльки йдемо!» Скiльки ж в нiй ентузiазму! Та я нiколи з нею не говорив, навiщо менi знати, куди вона йде? Що це з нею? «Знаєте, Костiк дуже хотiв саме спанiеля, але менi сказали, що пуделi не завовнюють квартиру. Так воно i є - Карiша нiколи не линяє. А ваш? Мабуть, щодня прибираєте - це ж стiльки шерстi, мабуть, пилосмок ледь впорується, фiльтри часто змiнюєте?» Нарештi - перший!
