жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».
Телефон Сари не вiдповiдав.
«Sueno que me suenas en color
Viviendo, llendo, y viendote con mi
Para ti todo mi amor
Todo mi amor…»
Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».
Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.
Може, менi теж поспати? Я не дуже добре почувався. Здається, зжертим сирникам виробництва мами Емiля не дуже сподобалося, що до них завiтав Барадеро Ан'єхо. «Ола, друже, нiхто тобi не радiє так, як я. Цiнуй, цiнуй моє товариство. Треба лягти, щоб все вклалося». Подумав я. I тiльки зiбрався наслiдувати Террi, як побачив це. Воно стояло у шафовiй фрамузi. Там, де ранiше стояла скульптура, яку я привiз з Осло. Копiя однiєї зi скульптур Густава Вiгерланда, що символiзувала здоров'я та родиннi цiнностi. Батько, який бавиться зi своїми дiтьми. Скульпура виглядала дуже дивно: якщо не збагнеш, що вона означає родиннi цiнностi та здоровий спосiб життя, цiлком можна припустити, що батько монструє власних дiточок, жбурляє їх задля власного задоволення. Я це придбав назло Iннi. Якраз тодi вона агресивно звинувачувала мене в тому, що мої батькiвськi почуття атрофованi.
Тепер замiсть турботливого атлета-татуся у фрамузi стояло дещо на кшталт невеличкого термоса. Металева колба. Я почув своє важке дихання. Нiколи. Нi-ко-ли моя власна квартира так не лякала мене, як цього дня. Що б там могло бути? Шипшиновий узвар? Iдеальна погода? Вибухiвка? Ненароджений братик Емiля, прости Господи? А може - крайня плоть? Адже євреї це роблять, правильно? Обрiзання…
«Привiт, ну що, вiдгадав? 2515? Заприсягаюся, що нi!» Телефонував Емiль. «Тобi робили обрiзання?» «Якщо чесно, не думаю, що це тебе стосується. Але оскiльки в тебе голос навiженого, можу сказати, що циркумцiзiо менi не робили, хоча старенька Саранська говорила, що чоловiки з обрiзаним чле…» «Емiль, не патякай. Не патякай. Не обрiзаний. Добре. Тодi що в батьковiй колбi? Вiн обрiзаний?» «Ти зациклився. Якщо я не буду патякати, ти не почуєш моїх вiдповiдей! В колбi святе повiтря. Не вiдкривай її, бо я вже одного разу це зробив, не уявляєш собi, що менi за це було. Краще не експериментуй». «Святе повiтря?» «Слухай, ти щось хотiв? Перерва за п'ять хвилин вже закiнчується. Моя тобi порада: формулюй точнiше i не захоплюйся повторами, так завжди каже наш математик, Мозес Лазаревич, i вiн має рацiю, тому що…» «Мозес? Добре. Перше. Яке святе повiтря? Друге. Що ти зробив з моєю кiмнатою? Третє. Коли ти будеш вдома?»
«Перше. Святе повiтря Iєрусалиму. Батько його спецiально набрав у колбу, вiн ним дуже дорожить. Звiсно, можна вiдкрити колбу, випустити повiтря та запустити iнше, але я б тобi не радив. Друге. Iз твоєї спальнi я зробив свою iдеальну кiмнату майбутнього. Мама каже, якщо моделювати своє життя, використовуючи всi можливостi та предмети, воно таким i буде. Третє. За пiвтори години. Па-па».
Я почувався самотнiм. Найдужче менi зараз кортiло вiдкрити колбу та випустити святе повiтря Iєрусалиму до бiсової бабцi, але я усвiдомлював, що це менi не допоможе. Чи допоможе? Я пiдвiвся. Террi вiдчув мої вагання i теж зiстрибнув з дивана. Судячи з махання хвоста, колба його також iнтригувала. 2515. 2515 - це матюк. Якщо це примiтивний шифр i це - лiтери, то тодi це… бдад. Бдад - дух святої колби. Iнколи технiка, яку створено для об'єднання людей, тiльки поглиблює твою самотнiсть.
Тимофiй також був поза зоною досяжностi. Можливо десь там, в цiй невiдомiй зонi, разом iз Сарою вони танцюють тарантелу. Я пiшов на кухню, вiдкрив лeп-топ. Жодного листа. Навiть Iраклiй Iванович Кожевнiков не надiслав менi пропозицiю придбати чергове лайно, Олекса Ватутiн не подiлився рецептом орендування землi, Джейн Смiллi та решта недоумкiв не запропонували купити вiагру, гумовi насадки на пенiс у формi сердець та компаси ролекс, i навiть нiхто зi штатних працiвникiв тих трьох офiсiв, з якими я спiвпрацював, не надiслав китайського бога грошей та iнших провiдникiв до заможного щастя. Коли вам не надходить спам - вас не iснує. Террi поблажливо дивився на мене тепер вже з кухонного дивану. Вiн солодко позiхнув, - у своєму iснуваннi вiн не сумнiвався.
Написати листа. «Саро, якщо в тебе читається кирилиця - дай знати. Бдад». Написав я. Вiдправив. «I love you!» Навздогiн надiслав ще одного. «Тиме, привiт. Ти де? Бдад». На цього листа я отримав швидку вiдповiдь, чемний автомат повiдомляв менi, що Тимофiй Тополюк аут оф офiс, i чекають вони його не ранiше, нiж через три днi. А якщо менi щось конче потрiбно, можна звернутися до Ганни Мiнько. Ця iнформацiя мене трохи здивувала. Я не можу сказати, що ми з Тимофiєм щодня спiлкуємося, але коли вiн кудись їде, то принаймнi, запитує мене, що менi звiдти привезти. Тому я зателефонував. Але не Ганнi Мiнько, а Тимофiєвiй мамi.
«Привiт, Павлику. А Фiйки немає«. Сказала вона. Все-таки мамам друзiв ми пробачаємо багато чого. Зокрема, цих жахливих павликiв, фiйкiв, катюсiкiв, олегунькiв, колясикiв, лорикiв, свiтулькiв, дрюсiкiв, нюсiкiв… Персонажi комашино-папужкового свiту. «А де вiн, часом не знаєте?» «На змаганнях з шахiв». «На змаганнях з шахiв? А чого вiн туди попхався, адже вiн не грає у шахи?» «А хiба я тобi говорила, що вiн поїхав грати? Нi, вiн поїхав туди вiдпочити. Змагання влаштувала спiлка психологiв-аматорiв задля спiлкування». «Зрозумiло». Я мовчав, але слухавку чомусь не поклав.
Звiсно, мати Тимофiя збагнула, що треба про щось мене запитати. «А як у тебе справи?» Ну, звiсно, як справи. «Та нiчого. Можна сказати, все о'кей, в нормi. От тiльки сьогоднi вранцi Гестапо забрав у мене комрада Барадеро Ан'єхо». «Я, звiсно, розумiю, Павлику, що ти - доросла людина, трохи розхитана пiсля розлучення, тим бiльш iз такою розумницею як Нюсiк, i зараз ти заслабкий. Звiсно, ти можеш будувати стосунки з будь-ким. I менi б не хотiлося втручатися у твоє життя, але оскiльки ти вже зателефонував, i оскiльки ти менi не чужа людина, то я хочу сказати тобi, що я просто не можу зрозумiти, що в твоїй хатi робило гестапо, i чому ти живеш з латиноамериканцем? Павлику, ти вживаєш наркотики?» Менi було важко знайти правильнi слова, тому я ввiчливо подякував за турботу, сказав, що наркотикiв я не вживаю, перепросив за клопiт i попрощався.
Я вже трохи розповiдав про Тимофiя. Вiн не був психологом, але дуже любив висловлюватися як психолог, аналiзувати вчинки людей та їхнi слова. Тимофiй, так само як i Iнна, був моїм однокласником.
Вона його терпiти не могла. Коли Iнна його бачила, її брови знищували її ж очi, опускаючись на них, як прес. «Реальний придурок та латентний гомосексуалiст». Говорила про Тимофiя Iнна. Я цiкавився в Тимофiя, чого вiн дiйсно розмовляє та поводиться з Iнною, немов iдiот. У нього була спецiальна манера «пiд-Iнничати», як вiн говорив. Коли вiн з нею спiлкувався, то постiйно перепитував, запинався, клiпав очима та мав розгублено-млосний вигляд. Крiм того, вiн жестикулював - правою рукою, наче постiйно щось пропонував: серце Данко, вiзьмияблучкоапельсинчик, або щось подiбне. «Ти розумiєш, якби я дозволив собi говорити з нею так, як, власне, з усiма, вона б мене викрила i заборонила нам спiлкуватись. Їй не потрiбно, щоб ти товаришував з кимось, хто розумнiший за неї. I, вибач, ти нiчого б не вдiяв. А я не рослинка- самосiйка, щоб навколо мене самi по собi з'являлися люди, подiбнi до мене. Я цiную друзiв, старий. Я дорожу тобою. Менi простiше вдавати з себе недоумка».
«Чого ти казишся через Тимофiя, що вiн такого робить?» Запитував я Iнну. «А ти вважаєш нормальною людину, яка спiлкується зi штативами?» Тимофiй дiйсно спiлкувався зi штативами - вiн захоплювався фiзикою та хiмiєю. «Ти вважаєш, що нормальна людина називатиме штативи «жирафками»? I те, що вiн їх
