Його супроводжував пишний почет — східна барвистість і еллінська вишуканість уборів, горять на сонці обладунки воїнів. У Корінфі, де мармур колон перетворювали у химерне плетиво пальмового листя, а бронзу у фантастичні квіти, любили витончену розкіш. Та всіх засліплював сам цар. Корінф, що стояв на двох морях одразу і приймав люд з усього світу, ще не бачив у своїх стінах такої людини. Вродливий, як Діоніс, мужній, як Аполлон, Александр з шістнадцяти років командував військами, а вісімнадцятирічним у страшній січі під Херонеєю повів за собою фалангу, що почала подаватися, на Священний загін фіванців, який вважали непереможним. Священний загін поліг увесь — воїн на воїні, жодного не лишилося в живих… З уст в уста по всьому місту з тремтливим переляком переповідали, як Александр недавно відвідав Дельфійський храм. Був «чорний день», коли оракул мовчить, нікому не віщує — ні царям, ні простолюдинам. Але не Александрові… Він підхопив піфію і силоміць поволік її до храму. І піфія вигукнула: «Юначе! Тобі не можна не підкоритись!» «Цього пророцтва мені достатньо», — сказав Александр і відпустив її. Ладен перечити богам, упокорювати долю, недоброзичливці прагнули висміяти його непомірне честолюбство: начебто він, дивлячись на повновидий місяць, плакав від того, що не може заволодіти ним. Та це нікого не смішило, навпаки, дивувало.
І зараз у переповненому Корінфі всі, всі поспішали хоча б одним оком, хоч би здалеку, з натовпу, через голови інших побачити схожого на молодого бога володаря Еллади. Чванливі аристократи і раби, мужні воїни і метушливі жінки, старезні діди і діти, місцеві мешканці та приїжджі — всіх, всіх гнала сюди цікавість.
Тільки один чоловік у місті навіть не ворухнувся, щоб глянути на Александра, царя македонського. Він сам був відомий у Корінфі і далеко за його межами — Діоген з Сінока, дивний мудрець. Він уперто зневажав багатство, споживав, що доведеться, прикривав немите тіло рваним ганчір’ям, жив у бочці. Його побоювалися, охоче слухали гнівні звинувачення, але вислухавши, усе ж поверталися додому, шукати для мешкання бочку так ніхто і не пробував. Дехто за задрипаний вигляд дражнив його собакою, а покійний Платон свого часу охрестив «скаженіючим Сократом».
Александр не міг не чути про Діогена, йому ще не випадало зустріти людину, байдужу до Діогена. Такого слід було завоювати. І вождь еллінів у супроводі урочистого почту і з’юрмлених городян попростував до бочки.
Діоген лежав на засміченій землі, вигрівався на сонці — сива від пилюги борода, закіптюжене до чорноти, пооране зморшками лице, кістляво-гачкуваті руки, висхле тіло, вкрите бурим від бруду старим гіматієм, з-під якого стирчать босі, вузлувато старечі ноги з обламаними нігтями. Він не поворухнувся, лише розплющив зім’яте повіко, глипнув дрімливо темним оком на юного володаря, на остовпіло-величних вельмож, на натовп, стримуваний воїнами у начищених латах. На уклін і шанобливе вітання царя він недбало кивнув нечесаною головою.
В Александра персиковий рум’янець на щоках, вологі очі, у сміливому розльоті густі брови, плечі широкі, співучими складками з них стікає легкий, з заморської дивовижної вовни хітон, перехоплений золотим паском. У хвилини смирення він звично схиляв голову вліво, і зараз дивився з серйозною, майже дитячою, допитливістю на уславленого філософа, котрий лежав у поросі.
А почет, що палахкотів позаду багрянцем, виблискував сріблом і золотом, спантеличено поглядав на зустріч людей, рівних один одному настільки, як сонце в небі придорожньому кругляку… Один богорівний, а в другому й людського немає, навіть не раб, майже тварина.
Але цього разу паном почувається не богорівний — цар поштиво стоїть перед лежачим жебраком.
І Олександр відчув — перемогти не в змозі, будь-яка перемога виглядатиме тут в очах усіх смішною. Але йому під силу ощасливити.
— Що можу для тебе зробити? Проси! — запально мовив він.
Діоген повів темним поглядом і склепив зім’яті повіки.
— Відійди трохи. Ти затуляєш мені сонце.
Почет завмер, а натовп заворушився. Не всі розчули відповідь, та всім хотілося її знати.
— Присягаюся Зевсом! — вигукнув цар з молодечим запалом. — Якби я не був Александром, то став би Діогеном!
Він кинув востаннє погляд на дрімаючого філософа, і почет шанобливо розступився перед ним…
Всі розійшлися, лишився один — невисокий, худорлявий, на вилицюватому обличчі у підстриженій борідці зачаїлася глумлива усмішечка. Він підійшов і, обережно підібравши білу хламиду, сів на землю.
— Ти впізнаєш мене, Діогене?
Похмуре око блимнуло нашорошено і недоброзичливо. Діоген не відповів.
— Не вдавай, що не пам’ятаєш мене, — насмішкувато продовжував той.
— Добре пам’ятаю, — сипло одізвався господар. — Це дитя возить тебе, Арістотелю Стагіріт, як дорогу забавку.
— Він перестав бавитися логікою й етикою, Діогене! Він тепер наміряється бавитись народами і царствами. Я йому більше не потрібен.
— Проте ти все ще з ним.
— Востаннє. Повертаюсь до Афін, там на мене чекають учні простіші.
Діоген сердито пирхнув:
— Знову вчитимеш — визнавайте цей мерзенний світ, і він прийме вас з обіймами.
Арістотель все ще таїв у бороді усмішечку.
— З твоєї бочки світ дійсно виглядає непривабливо.
— Я сховався від нього в бочку, тому що по зав’язку надивився, як люди спаскудили його. Більше не хочу бачити.
— Зіпсували світ? Отже, колись він був гарний?
— Він і тепер гарний там, куди люди не можуть добратися.
— А як же ти міг бачити такі місця, Діогене, куди люди не добралися?
— Підведи голову, Арістотелю, — сердито сказав господар бочки. — І роби це частіше. Бачиш небо?
Воно чисте, не зачовгане, не запльоване. Порівняй його з брудною землею. А ластівок бачиш?.. Вони вільні і щасливі. Отакою чистою колись і земля була, і на ній жили вільні люди, які, як ці ластівки, не жадали собі багато.
— Їх покарали бога?.. Ох, це стара казка, Діогене.
— Не лукав зі мною, Арістотелю. Я ж знаю — ти не з тих, хто киває на богів. І я не дурніший за тебе. Люди самі покарали себе.
— Хто і коли це вчинив?
— Хіба не однаково — коли. Давно! Стерлося з пам’яті… А хто перший почав псувати життя — здогадатися можна.
— І хто ж? — поцікавився Арістотель. — Напевне, такий же властолюбець, як Александр Македонський, котрий щойно вшановував тебе?
Діоген презирливо хмикнув;
— Плоди достигають після того, як з насіння виростає дерево. Александри з’явилися пізніше.
— Хто ж той лиходій, який посіяв погане насіння?
— Старанний землероб! — своїм сиплим голосом возвістив Діоген.
Арістотель прищулився на нього — запилюжена борода, похмуре чоло, зім’яті повіки, під ними неспокійні очі. Схоже на те, що, ховаючись у бочці, цей старий шанувальник Сократа чує все, про що говорять його побратими. Зовсім недавно Арістотель висловив думку, що найкраща з усіх людських верств — землероби, які щиро роблять своє діло, всіх годують, ні в що не влазять, не прагнуть управляти іншими людьми. Вони нікому не шкодять — тільки приносять користь. Воістину сіль землі. Діоген робить випад.
Арістотель посерйознішав і запитав якнайчемніше:
— Поясни мені, чим землероб, та ще й старанний, міг зіпсувати щасливий світ?
— Він збагнув, що мотика погано годує його, здогадався зробити собі соху, запряг у неї вола…
— Хіба це злочин, о Діогене?!
— Найбільший. Такого злочину не вчинить твій Александр, як би він зі своїм військом не старався
