Спритний землероб, який виплекав вола, привчив його до сохи, непомітна подія в історії. Так само непомітна, як у великій греблі через широку ріку перша крапля, що просочується. Але за цією першою краплиною — друга, третя — крапля за краплею, і ось уже маленька цівочка, мізерний струмочок. Він міцнішає, ширшає, стає великим потоком, який прориває греблю. Знаючи тиск води, товщину греблі, щільність грунту, інженер може розрахувати швидкість розмивання, тобто математично зобразити діючий процес.
Але на цей процес можуть вплинути певні випадковості, передбачити які неможливо: у верхоріччі раптом пройдуть зливи, збільшать тиск води, деякі невловимі нерівності в насипі полегшать розмивання, або, навпаки, викличуть осідання греблі, і розмивання затримається.
Історія захаращена фатальними випадковостями… Випадково солдат, який захищав Тулон, поранив капітана Бонапарта в ногу, а не завдав йому смертельної рани, скажімо, в живіт чи в груди. Тоді не було б Наполеона, не було б отих перемог, які здобула Франція в Європі, не було б у Росії війни 1812 року, і Лев Толстой не написав би свій великий роман «Війна і мир». І взагалі, що було б і не було б у нашому житті і як би воно виглядало? Якщо випадок фатальний, то чого варті закономірності, які ми намагаємося вловлювати у навколишньому житті?..
Я вдивляюся в далекі часи, пробую вивести спільний показник у розвитку умовного рабовласницького господарства.
Раб, напевне, був ледачіший за древнього землероба — не для себе старався. Але господарський механізм, куди входили раби, був уже здатний на таке, що патріархальному господарству й не снилося, отже, інтенсивніше зростав і розвивався.
У маленькому нерозвиненому господарстві господар сам хазяйським оком наглядає за своїми нечисленними рабами, власноруч палицею підганяє ледачих. Та ось господарство розростається настільки, що хазяйське око вже не встежить за всіма рабами, до кожного не дотягнутися палицею — давай наглядачів.
Наглядач нічого не виробляє, але забезпечувати його слід краще, ніж раба, інакше не старатиметься пильнувати ретельно хазяйський інтерес.
А праця раба не вельми продуктивна, неминуче настає момент, коли прибутки господарства, що розростається, починають з’їдатися управлінням.
Цей процес, де неспівмірний кількісний ріст призводить до несумісних протиріч, — перше, що вдалося мені виразити математичною залежністю. Показати процес, так би мовити, у чистому вигляді, вільним від випадковостей…
Здавалося б, чи так уже й потрібен математичний підхід, щоб довести неминучість Христа? І без математики це успішно підтверджують. Та невже?.. Поява саме такої, а не іншої індивідуальності у ході людського розвитку є випадковість. Індивідуальності неповторні! І коли припустити, що народився не Христос з його унікальними особливостями, а хтось інший, не схожий на нього, то як це позначиться на історії — темна вода во облацех.
Та для того, щоб умоглядно відібрати Христа в Історії, слід те й друге уявити собі не інакше, як у вигляді пов’язаних між собою ознак. Ознак небуденної особистості та ознак епохи. Власними силами і математичним хистом такого клубка я не розплутаю.
Ми з Іриною Сушко посилено готувалися взяти до рук інтелектуальну зброю — електронно— обчислювальну машину.
Колись нові знання добували «вручну». Галілей сам змайстрував перший телескоп і відкрив за його допомогою чотири супутники Юпітера. Левенгук власними руками шліфував лінзи для своїх мікроскопів і уздрів небачений доти світ мікробів. Навіть Резерфорд на початку нашого століття по-ремісницьки виготовляв необхідну апаратуру для наукових експериментів.
Зараз ученим доводиться відмовлятись від кустарщини. Синхрофазотрони фізиків, оптичні й радіотелескопи астрономів — технічні установки, що зрівня промисловим об’єктам. Дедалі більша частина державного бюджету у розвинутих країнах йде нині на те, щоб забезпечити видобування невідчутного, нематеріального продукту — знань.
Пристрій, що увійшов у вжиток і допомагає господарникам розв’язувати складні виробничі завдання, фізикам — розкривати таємничу взаємодію елементарних частинок, космічному центру — обчислювати траєкторії апаратів, скерованих до Венери й Марса, ми збираємось перетворити у заповітну Машину Часу.
В академмістечку, де міститься наша філія, є свій обчислювальний центр, гордістю й окрасою якого вважається Велика електронно-обчислювальна машина останньої моделі — ВЕОМ-6. Знаходиться вона в окремому залі. Таких машин не так-то й багато по країні. Та, крім неї, є й інші, трохи менші, і простіші, і повільніші. Всі вони не стоять без діла, оскільки обчислювальним центром послуговується не лише наш інститут, а й усі інші, розташовані у тому ж містечку, що потопає в зелені. Обслуговуються іноді й інші клієнти. Робочий час машини дорогий, особливо Великої, швидкодіючої. А я не такий багатий, щоб міг оплачувати його з власної кишені. Та коли б і зміг, однак поткнутися в наш обчислювальний центр не насмілився б. Чого це раптом фізик-теоретик з’являється з програмою… вбивства Ісуса Христа в глибині історії? Це аж ніяк не в’яжеться з тими завданнями, які розробляє наш інститут.
І я сумовито філософствував перед Іриною:
— Академік Арцимович якось сказав, що наука — найкращий спосіб задоволення цікавості окремих осіб за рахунок держави. Але, по-перше, чи можна ще називати нашу затію наукою? Поки що вона лише дилетантське захоплення. Крім того, державна установа, де я служу, явно не поділятиме моєї цікавості.
Ірина Сушко, затягуючись сигаретою, примружуючи довгі жорсткі вії, ліниво поцікавилась:
— Що, сумління гризе — задарма свій професорський оклад одержуєте?
— Ну, дійти до такого самокатування мені, припустимо, не дадуть, плуга перти примусять — консультації, реферати, наради всілякі… Проте не хочеться афішувати, що думаю впрягтися в інше ярмо.
— А я, схоже, і душею, і тілом з вами — від усіх пропозицій зараз відмовляюсь.
— Ціную таку відданість і караюся тим, що не можу забезпечити вас, Ірочко, гідним знаряддям праці. Нам, напевно, не варто мріяти про високопродуктивний комбайн, нам би простесеньку жниварочку- лобогрієчку. Не ясновельможну ВЕОМ, а якусь скромну, але безвідмовну М-4030.
— Я маю намір осідлати ЕО-1065.
Мені абсолютно нічого не говорив цей буквенно-цифровий код, я лише здогадувався, що за ним стоїть обчислювальна машина певної марки.
— Щось не чув про таку.
— Не дивно. ЕО — останнє слово третього комп’ютерного покоління.
— Третього! Вище рангом від ВЕОМ-б?!
— ВЕОМ, як вам відомо, друге покоління! Кращого у нас поки що нічого немає.
— І скільки ж таких машин у Москві?
— Можливо, тільки одна.
Я втупився в Ірину, як хлопчисько у штукаря, котрий щойно витягнув з циліндра живого зайця.
— Хто нас до неї допустить, Ірочко?
— Хлопці, які зараз з нею морочаться. Я їх трішки знаю.
— Розумію, знайомство — сила, але ж не така велика, щоб пробити нам вхід до такого унікального оракула. Навколо нього, напевно, міцна стіна охочих від найвпливовіших організацій, не до пари нам, убогим гуманітаріям.
— У тому-то й річ, нікого там ще нема. Заявок доки що не приймають.
— Ну?..
— Ну а випробувати на чомусь новоявленого оракула треба. Нехай його обкатають на нашій задачі.
