Його визнавали спасителем всього стражденного людства, вірили — не хтось, а саме Ісус Христос зруйнував тісні національні рамки. Однак зараз дослідники вже не сумніваються в тому, що очищений від міфологічних нашарувань Христос зовсім не такий широкий. Його турбувала тільки доля євреїв, і він не мав наміру ощасливити інші народи. В Євангелії від Марка є одна красномовна сцена:
«…Бо жінка одна, якої дочка мала духа нечистого, прочула про нього, і прийшла, та й припала до ніг Йому. А ця жінка грекиня була, родом сирофінікіянка. Вона стала благати його, щоб із дочки її демона вигнав. А він їй сказав: «Дай, щоб спершу наїлись діти — не годиться-бо хліб забирати в дітей, і кинути щенятам!» А вона йому у відповідь каже: «Так, Господи! Але навіть щенята їдять під столом від дитячих кришок»… І Він їй сказав: «За слово оце йди собі, — демон вийшов із твоєї дочки».
Він відверто осуджував багатих, тих, хто «служить Богу і мамоні»: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство». Та при цьому ж Христос не зважується закликати до бунту, ухильно напучує: «Тож віддайте кесареві — кесареве, а Богові Боже». Знову чисто поетична непослідовність!
Євангелісти жодним словом не згадали про його зовнішність, але якісь скупі свідчення все ж пробилися до нас.
Сьогодні при згадці його імені у будь-чиїй уяві зринає дещо інфантильний красень із смиренним лицем, короткою борідкою і спадаючим на плечі волоссям. Проте ворог християнства Цельс, філософ-стоїк, друг імператора Марка Аврелія, пише: «А втім люди розповідають, ніби Ісус був низенький на зріст і такий негарний з лиця, що це викликало огиду». Цельс, запеклий противник християнства, міг усякого наплести. Та річ у тому, що цього не заперечує і Тертулліан, палкий прибічник Христа. «Зовнішність його була позбавлена будь-якої краси й привабливості», — зазначає він.
Непримиренний ворог і гарячий послідовник, той у Римі, другий у Карфагені, незалежно один від одного приблизно через століття після смерті Ісуса висловлюють одну й ту саму версію. Отже, ця версія була поширена і ні в кого не викликала сумніву. Якби Христос був навіть і не вродливий, а просто мав звичайну нормальну зовнішність, то такої одностайності, певно, не існувало б. Його прихильники закиди на невродливість сприймали б як образливий наклеп. Проте і пізніше навіть Оріген, запально критикуючи в усьому Цельса, не заперечує, що Христос потворний. Він тільки намагається виправдати потворність, побачити в цьому його божественну суть — дух, мовляв, вищий за тлінне тіло.
Зовнішність — не пусте питання. Уявімо собі перших слухачів Христа, простих мешканців Галілеї. У їхньому недосвідченому розумінні все, що від Бога, має бути досконалим, вражати уяву. Попередні пророки це враховували, намагалися привернути до себе увагу людей незвичним виглядом — Єремія, приміром, проповідував з ярмом на шиї, Іоанн Хреститель носив власяницю, жив у пустелі, харчувався акридами, був виснажений постом.
Ісус Христос не вдавався до таких традиційних прийомів, акрид не їв, постом себе не морив, сідав з усіма за стіл, пив вино і вдягався, мабуть, незгірш за інших, коли вже римські солдати під час страти кидали жеребок — кому дістанеться його одіж. Нічим зовні не дивував, більше того, — був невродливий, отже, йому доводилося долати не лише відсталість свідомості своїх слухачів, але й невигідне враження, яке він спершу справляв на них.
Звичайно, найлегше сказати: така, мовляв, була скоряюча сила його слова — геній усної творчості! І, здавалося б, Євангелія, своєрідні літературні шедеври, підтверджують це. Вислови, що вони приписують їх Ісусу, розлетілися по світу, стали крилатими.
Та будь-яке проймаюче слово безсиле, коли воно суперечить віковим звичкам і традиціям. А саме їх, традиції ортодоксального єврейства, ризиковано ламав Ісус з Назарета. Виступити проти суботи, назвати себе її володарем, коли найменший, навіть безневинний випад проти неї карався нещадно — аж до страти. Ні, тут мало самого лише красномовства, воно повинно зміцнюватись ще чимось переконливішим.
Всі чотири канонічні Євангелія чи не в кожній главі оповідають про ті чудеса, якими Христос підкріплював свої слова, — зцілював безнадійно хворих, воскрешав мертвих, п’ятьма хлібинами нагодував досита п’ять тисяч голодних людей, по воді ходив, мов по суші… Здавалось би, чи варто зважати на ці наївні небилиці?
Проте саме над ними я й замислився…
Сучасники Христа сприймали світ зовсім не так, як ми. Для нас світ не може виникнути сам по собі, з нічого, обов’язково має бути його джерело. А їх аніскілечки не бентежило те, що бог на перший день творення звелів: «Хай станеться світло!» — і тільки на четвертий створив світила «на тверді небесній». Для нас увесь світ у тісному взаємозв’язку, одне не може існувати без другого, будь-яке явище — певний процес, для них же все існуюче — результат чиєїсь волі. І якщо спраглий мандрівник не міг вибити у скелі посохом джерельного струменя, то не тому, що вважав це взагалі неможливим. Можливо, тільки це не кожному під силу. Чудо тоді бачилося реальністю, чудотворець — умільцем, отже, зажити слави чудотворця було не так уже й важко.
Особливо у зціленні. Хворих у ті часи, напевно, була сила-силенна. Напружене і нестале життя Палестини з її потрійною владою — Риму, тетрархів, первосвященика, — з численними ворогуючими сектами, з несамовитими пророками, які залякували людей божими карами, кінцем світу, сприяло масовому психозу. Припадочні, паралітики, укриті паршами (їх можна мати і за прокажених), траплялися на кожному кроці. Всі вони безтямно прагнули чудотворного одужання. Сучасні психотерапевти можуть лише мріяти про таку клієнтуру.
І той, хто володів даром словесного навіювання, міг легко стати чудотворцем — зцілителем. Було б, напевне, дивно, якби Ісус Христос уникав цієї ролі, не скористався такою могутньою зброєю для утвердження своїх ідей. Він, ясна річ, не годував п’ятьма хлібинами тисячі голодних, по воді, як по суші, не ходив, не воскрешав мертвих, але повернути паралізованій руці здатність рухатись, він, напевне, міг, так само, як і врятувати від нападів тих, у кого «вселилися демони», як і очистити тіло від нервової екземи… А цього цілком достатньо, щоб повірити в його надприродну силу, не помітити його непоказної зовнішності.
Загадкова для дослідників обставина — ставлення Ісуса до своєї матері і родини. У Євангелії від Марка Ісус повчає в одному домі… «І поприходили Мати Його та брати Його і, осторонь ставши послали по Нього і Його викликали. А народ кругом Нього сидів. І сказали Йому: «Ото мати Твоя, і брати Твої, і сестри Твої он про тебе питаються осторонь». А він їм відповів і сказав: «Хто Моя мати й брати?» І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: «Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати».
Чуйний і доброзичливий до всіх, аж до випадкових стрічних, Христос виявляє тут холодну стриманість, коли не насторожуючу суворість, його відповідь звучить майже як зречення рідних.
Що криється за цим, яка сімейна драма? Біографічних відомостей про приватне життя Христа нема. Загадкою є навіть його батько-тесля Йосиф. Євангеліє від Марка зовсім не згадує про нього, лише у Матвія і Луки побіжно з’являється ім’я цієї людини.
Звичайно ж, мої знання про цю особистість, яка жила дві тисячі років тому і так сильно вразила уяву людства, далеко не повні. Але ж і праланцетник, що існував у непроглядному мороці минулого, за мільярд років до нас і лишив на пам’ять про себе лише мізерні відбитки в осадових породах, також, напевно, у чомусь не відповідає відтвореній палеонтологами подобі. Однак характерні прикмети все-таки збереглися, їх виявилося достатньо, щоб використати в моделюванні процесу.
До моїх міркувань щодо особистості Христа кожен із членів флібустьєрської групи поставився по- своєму.
Миша Дідусь радо вигукнув:
— Це ви здорово сказали, Георгію Петровичу: «Чудо тобі бачилося реальністю»! А я скажу більше— чудо і тепер реальність! Так! Тільки воно не влазить у наш задубілий детерміністичний спбсіб мислення… Ірино Михайлівно, як ви концепцію чуда подасте тверезій машині?
— Не турбуйся, дитятко. Психотерапія вже давно користується обчислювальними машинами, — остудила Ірина.
