свої проповіді.
Люди старанно ховали очі, та Савлу й не треба було зазирати в них, щоб зрозуміти, що вони думають про нього: «Замало тобі розправи над Степаном, замало схопити ледь живого старого, тобі знадобилося ще невинне дитя». Савл здригнувся від потайної до себе ненависті, не наважився далі розпитувати.
Та хочеш не хочеш — жити треба. Останнім часом його життя заповнене одним — вслухайся, вдивляйся, вишукуй ворогів синедріону, хапай їх. Від тебе чекають тільки цього і нічого іншого. Чекає могутнє, вельможне сімейство Гананів разом з первосвящеником Йосифом Кайяфою, чекають старости громад, чекають дружки по нічних вилазках, які визнали тебе старшим, чекають розпочаті й незавершені справи, і на сьогоднішній вечір намічено вже нові жертви.
Відмовитись? Спитають — чому? Чи твердий ти сам у вірі? Синедріон відступників не милує.
Опівдні Савлу повідомили — його кличе до себе не хто інший, як сам Ганон.
Він висох і зморщився від багатолітніх високих клопотів — беззубий рот над кощавим носом, сльозаві очиці, химерна в’язь знекровлених зморщок, темні, немічні старечі руки. Після Ірода Великого в Іудеї не було могутнішої людини. Він вірно служив Риму і змушував Рим служити собі. Він призначав первосвящеників і знімав їх. Він міг викликати на суд царюючих, тетрархів і примушував їх вимолювати прощення. Він навіть намагався впливати на долі світу, бо євреї повсюди, а де євреї, там повинна бути і влада Гайана.
Савл поштиво стояв перед ним, а той промацував сльозавими очима його приземкувату наїжачену постать.
— Богу угодне твоє заповзяття, — мовив Ганан деренчливим голосом.
Не вперше чув Савл цю милостиву фразу, та вперше подивувався їй — говорять за бога, переконані, що богу хотілося б саме того, що і їм самим.
Ганан, одначе, ніколи не був занадто щедрим на похвалу, зразу ж перейшов до діла:
— Нам принесли звістку з Дамаска. Там громада потребує допомоги — дехто похитнувся у вірі. Вирушай туди і покажи, як треба захищати набожність. Дій рішуче, та не спіши, придивись, одразу себе не відкривай. Попервах підбери вірних людей, І мого імені не називай. Дій, а вже ми не забудемо твої заслуги перед богом.
Дамаск для Гайана двері на схід — у Сірію, у Каппадокію, в Азію, — а тому біля цих дверей мають бути його вірні слуги. У Дамаску жили таємні наглядачі Гайана, і туди часто вирушали не менш таємні посланники. Савл мав стати одним із них, з таємних.
Зараз йому важко в Єрусалимі. Савл ні на хвильку не забуває про зниклу дівчинку, ще вчора вірив — все, що не зробить, на благо; тепер віри нема. Вриватися поночі у чужі оселі, бачити сполотнілі від страху обличчя, погрожувати, хапати, викручувати руки — богу угодне твоє заповзяття І Чим могла прогнівити Всевишнього дівчинка? Нема опори, куди не кинь оком — все хистке… Ганан примушує щезнути з Єрусалима, забути до пори, до часу — хоча б до пори до часу! — те, чим займався…
І вперше з учорашнього вечора Савл полегшено видихнув:
— Коли вирушати, пане?
— Завтра. На світанні.
Хай благословенною буде цього разу нетерплячість сильних світу цього, він виконає повеління Гайана — покине Єрусалим якомога раніше, ще вдосвіта.
До Дамаска вісім днів ходу. Поодинці не ходили — на дорозі грабували, особливо у Самарії. Віками зневажали євреї самаритян — та ж сама віра, але не той народ, від бога далі, нечисті, гріх навіть забалакати з ними. При нагоді самаритяни мстили євреям. Глухої пори, у якомусь закутні з ними краще не здибуватися.
Подорожні перші дні тримались двох римських солдатів, які прямували в Кесарію. Так, вони іновірці, так, поклоняються ідолам, але зневаги їм не викажеш, самі позирають на юдеїв спогорда — скандальне плем’я. Рим — господар цілого світу, навіть набожні євреї воліли називатися римлянами, звісно не зрікаючись при цьому своєї віри.
Дід Савла ще за Помпея отримав звання римського громадянина — чим прислужився, за скільки купив, цього тепер уже нікому не взнати. Але і батько, і сам Савл носили таке звання. Ось тому солдати одразу вирізнили Савла серед інших подорожніх, заводили розмову, називали його на латинський манер Павлом. Павлом він став і для решти… Вийшовши за стіни Єрусалима, він одержав нове ім’я, яке потім понесе історія.
Минали поселення за поселеннями, часто стиснуті горами, рідше розсіяні по кам’янистих долинах. Мешканці копирсалися на виноградниках, мотижили черству землю, на тісних обійстях ганяли по кругу ослів, обмолочували полбу, рудий кізяковий димок заплутувався у гіллі старих смоківниць. Що ще треба людям — добувай їжу на день свій грядущий, дорожи спокоєм сусіда, і він не порушить твого спокою. Яке просте взагалі-то життя!
І нема, нема спокою на землі обітованій! Той, хто порпається на винограднику, поганяє осла по стерні, не знає, чи питиме він своє вино, їстиме хліба досхочу. Митники пильнують його — віддай римському кесарю, віддай тетрарху, віддай первосвященику! Сильний вириває шматок у слабкого. Плач і погрози, стогін і прокльони — не можуть люди поділити те, що дано їм богом. Не можуть поділити навіть бога єдиного, кожен бачить його по-своєму, вважає себе перед ним чистішим за інших, славить божі закони і безсоромно порушує їх. Лише одного закону всі ревно справляють: око за око, зуб за зуб!
Савл, який став Павлом, йшов Ізраїлем, жадібно дивився на все довкола і ні на хвилю не забував про зниклу дівчинку. Вона, приречена, навчила його страждати. Не за себе, за інших, які не усвідомлюють, що кожен сирота у світі цьому, кожен потребує захисту і допомоги. Страждання викликали навіть жалюгідні самаритяни, що траплялися в дорозі. Це також люди і ще сиротливіші, ніж він сам, — хіба їм не потрібні захист і допомога?..
Хіба він один співчуває і хоче допомогти? Скільки пророків ходять по землі, кожного зустрічають з надією, кожен щедрий на обіцянки, та жодна ще не справдилася.
А чи треба обіцяти? Чи не ліпше сказати: не ждіть від інших, самі діліться чим багаті. Якщо маєш кусень хліба, поділися з голодним. Якщо нема хліба, сам голодуєш, скажи ласкаве слово такому ж голодному, І тоді не око за око, не зуб за зуб, а вдячність за вдячність, порятунок за порятунок — хто тоді почуватиметься сиротиною?..
Всі люди стануть однією родиною, хіба не про це казав пророк Михей: «І вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть навчатися війні! І буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіговницею, і не буде того, хто б страшив…»
Після Самарії йшли по Галілеї, тут не такі суворі скелі, не така спечена земля, зелень яскравіша, люди привітніші. Здавалося Павлу: світ усміхається тому просвітленню, що народжувалося у ньому.
Берегів моря Галілейського вони лише торкнулись, пройшовши частину шляху по прибережних поселеннях. Капернаум залишився осторонь, Віфсаїда також, Павло не знав, що у цій Віфсаїді, куди він не завітав, кілька років тому закаменували зайшлого пророка на ймення їсуе, який Називав себе Сином Людським. Тільки маленька купка рибалок згадує тепер про нього, і в Назареті все ще живе його мати, живуть його брати і сестри. І кудись зникла Марія з Магдали, яку він вилікував від біснуватості.
Через три дні, «пройшовши Курію, Павло ступив у велику Дамаську долину…».
Про цю подію пізніше розповідатиме і сам Павло, і багато хто інший — у різний час, трактуючи на свій лад. В XIX столітті її спробує реалістично зобразити Ернест Ренан, відомий французький письменник і видатний семітолог. Ось його опис:
«…Павло ступив у велику Дамаську долину. Він підійшов до міста і знаходився, мабуть, поблизу садів, що оперізували місто. Було пополудні. З Павлом ішли кілька його товаришів, і цілком ймовірно, пішки.
Долина ця — одне з найплодючіших і мальовничіших місць земної кулі, і з найдавніших часів і донині вона називається «Раєм Господнім»… Цілком ймовірно, що очі у нього запалилися, можливо, починалася офтальмія. За такої тривалої ходи останні години найнебезпечніші. Нервове напруження минає, починається реакція. Можливо, що раптовий перехід з розпеченої пустелі в прохолодний затінок садів викликав удар у хворобливому і дуже підірваному організмі. У цих місцях людина підхоплює наглу небезпечну лихоманку, яка супроводжується приливом крові до голови. За якусь мить людину ніби вражає блискавка. Після того як напад минає, у пам’яті зостається темна, розпанахана блискавкою ніч, на фоні якої
