У минулому році страшна пожежа спустошила Рим. Нерон побачив у цьому вину тих, хто навернувся до віри, що невгодна богам, звелів хапати і страчувати. І страти були страхітливі, про них йшли перекази по всій імперії — нещасних одягали у шкури диких звірів, цькували собаками, їх спалювали на вогнищах у такій кількості, що вночі у садах Нерона було так видно, ніби на свята. Сам Нерон сидів у юрбі в одежі візничого й милувався…
У ці дні Лукас загубив проповідника Павла: чи той загинув, схоплений на вулицях серед сотень інших, чи встиг з небагатьма щасливцями прорватися в Остію, де їх чекав корабель, що вирушав до Іспанії, — невідомо. Сам Лукас уцілів тому, що лікував багатого патриція на віллі за містом.
Він був вільновідпущеником, але не з тих, хто здобув волю собачою відданістю господареві, хитрістю і збиткуваннями над іншими рабами. Він заслужив це своїми знаннями, які щедро і з користю застосовував. І слабкий і сильний відчували однакову потребу у ньому. Вугласто-незграбний, не приховуючи своєї плебейської простоти, він ніби щезав, ставав непомітним, коли у ньому не мали потреби, і з’являвся, ставав незамінним, якщо траплялася якась біда. Від його м’якого голосу, від уважного мовчання, від прямого, чогось очікуючого погляду втомлених темних очей спливав обволікаючий спокій, такий рідкісний у цьому розшарпаному, ненадійному світі, де кожного підстерігає невидима небезпека.
Не настойки з трав, і не різкий запах притирань лікували Аппія, а цей нежданий спокій. Страх, що його могли запідозрити в неповазі до божественного Нерона, почав помалу здаватися дурницею. Та й сам підступний Нерон у цьому тихому пристанищі був далекий і примарний, неправдоподібний, як недавній жахливий сон, Про нього просто не хотілося згадувати, він починав вірити, що ще є на світі доброта, є надійні люди, ще можлива неквапна — без недомовок, без утаювань — бесіда.
— Бог заповів, щоб на землі були раби і були пани, — тихо промовляв, схилившись над лежачим Аппієм Лукас. — Та це не означає, що Бог більше любить вас, панів. Рабу він доручив носити найважче — тягар покірності. Що може бути важчим від цього? То невже бог не повийен любити раба? І пан, який пихато зневажає покірність, хіба не йде проти Бога, хіба не карає цим себе?
Тихий голос, але жалить. Аппій пробував обуритися:
— Але хіба раб не лінивий, не брехливий, хіба він ніс би тягар, який заповів йому бог, коли б його не змушували силою? Покажи мені такого раба, який би смиренно скорявся, і я любитиму його!
— Я сам був рабом, — нагадував Лукас з лагідною прямотою, — і мене любили… Так, такі, як ти, пани. Інакше мене б не відпустили на волю.
— Я не мав рабів, схожих на тебе.
— Ти просто їх не помічав, — спокійно заперечував лікар. — їх мало. Так. Більшість рабів не несуть Боже, ось тому Бог і карає їх вашими руками. Ну, а скажи, пане, чи багато хто з вас чинить так, як заповідав Бог? Він заповідав — не вбий, а ви вбиваєте без жалю, навіть пишаєтеся своїм правам убивати. Заповідав — не кради, а ви крадете…
— Я жодного разу у житті ні в кого не крав! — обурився Аппій.
— Невже?.. — засумнівався Лукас. — Ти крав, сам того не відаючи, у свого раба — замість повної жмені оливок давав половину. Ти годував досита своїх волів, та лише не рабів, які на тебе працюють. Може, я брешу, благородний Статілій Аппій, твої раби завжди були ситі?..
І Статілій Аппій мовчав.
— Ось я й хочу сказати, що угодних богу панів так само мало, як і угодних богу рабів. Ніхто з них не любить ближнього свого, як самого себе.
Вузько посаджені уважні очі дивляться просто у вічі. Аппій мовчав і згадував, як на його плантаціях оскаженілі наглядачі виривають його іменем останній кусень хліба у голодних рабів. І раби втікають від нього, щоб бути спійманими і розіп’ятими на хресті… Він, чесний Статілій Аппій, нарікає на жорстокий світ, де люто владарює злобний Нерон, а як має почуватися раб у тому світі, володарем котрого є сам Аппій?..
І Лукас, ніби вгадуючи його думки, починав розповідати про вчителя — в Антіохії, Галатії, Фракії він створював громади, де є бідні, є багаті, є пани і є раби, але всі брати один одному, пан завжди пам’ятає — «…кожен одержить нагороду за працею своєю», а раб, який став братом своєму пану, не забуває, що ще більше і ревніше повинен служити йому.
День у день точилися розмови, день у день міцнішав у Аппія намір — створити у себе громаду, де він буде люблячим батьком своїх рабів. Але йому потрібен надійний помічник… Аппій почав умовляти Лукаса їхати з ним.
Обом було небезпечно залишатися у розпаленому злобою, суєтному Римі. Вони виїхали, як тільки Аппій став почуватися краще.
Їхали ясними осінніми днями Емілієвою дорогою, через горби Етрурії, низькими долинами, де ліниво котив свої води Ладус. І продовжували вести неквапливі бесіди. І здавалося Агатію тоді — все ясно і просто, попереду нове життя, попереду переродження.
Емілієва дорога закінчилася в Аквілеї, а з нею прийшов кінець ясності і простоті. Аппій одразу ж протверезів. Він намірявся майже всіх рабів наділити землею. І це мало бути лише початком майбутнього братства… Та наскільки, виявляється, все складно й заплутано, коли придивишся пильніше!
Серед найсильніших і здорових рабів повно невиправно зіпсованих. Усе життя їх лупцювали, щоб вони працювали без спочинку, не шкодували себе. І втовкли в них таку ненависть до праці, що радше здохнуть з голоду, ніж добровільно ворухнуть пальцем. Ніякими вмовляннями, обіцянками їх не спокусиш. Таким — землю?..
Більшість рабів ледве ноги волочать — виснажені. Ці з землею просто не впораються, коли навіть і захочуть.
Отже, лише купці рабів, які ще мають силу і терпіння, можна дати землю. Але й тут сумнів — чи давати їм хорошу землю, а чи ту, що гірша? На поганій землі ці кращі раби і урожай збиратимуть поганий — чи багато-то і з них візьмеш? А віддати їм кращі поля, залишившись самому з поганими працівниками на поганих землях, — зовсім нерозумно.
Аппій вагався і нічого не робив.
Зате Лукас взявся до діла. Він вимагав, щоб наглядачі не лютували без причини. Кожен раб міг тепер поскаржитися на них господареві.
— Бог велить — господарю, люби своїх рабів, раби повинні любити свого господаря! — повчав новий управитель.
Скарги рабів до Аппія не доходили, від імені господаря їх розглядав Лукас. Він не забував, що сам колись був рабом, кожну скаргу розбирав по совісті, кривдників не милував. І наглядачі стали остерігатися, не вдавалися до кийків і просмолених вірьовок, не підганяли рабів. А раби замість вдячності почали гірше працювати, частіше й частіше поводилися нахабно.
Лукас, путящий лікар, полум’яний проповідник слова божого, виявився нікудишнім господарем. Ще трохи — і все почне тріщати і розвалиться. Аппій отямився і вирішив, поки не пізно, втрутитися.
Він відібрав молодих рабів, виділив їм землю, дозволив брати рабинь за дружин. Для решти повернув колишні строгості — кийки і просмолені вірьовки знову загуляли по худих схилених спинах.
Аппій чекав, що Лукас обуриться, готувався до серйозної розмови:
— Згоден слухати твої поради, але дай мені спокій з твоєю поміччю…
Лукас, колишній раб, був безголовим господарем, та зовсім не дурним чоловіком, він і сам збагнув, що загрався з рабами. Аппію не довелося переконувати його, навпаки, схаменувшись, Лукас сам обурився:
— Невдячні! Ви забули, що будь-яка влада від Бога! Хто не чує слів Божих, того напоумить кийок!
І дивно, Лукас упав в очах Аппія — не такий уже і мудрий, як виявилось, він, Аппій, прозірливіший.
На ланах почали виростати хижі, вкриті очеретом. У них жили ті, над якими не стояв наглядач з кийком. Кожен раб тепер міг заслужити таку свободу — варто лише увійти в довір’я господареві. А через кілька років більшість осяде на землі, заведуть сім’ї. Наглядачі будуть не потрібні, вмовкнуть зойки побитих, нікому не заманеться втікати, хрести з розіп’ятими тілами не виростуть більше вздовж доріг. Хіба це не нове життя?..
У ті дні Аппій тихо торжествував і, як ніколи, вірив у «люби ближнього свого».
Але те спокійне торжество недовго тривало. Земля, яку передали рабам, почала родити набагато
