поруч з ним корчився у моторошному реготі криваво-бронзовий Фортунат. І багатоустий стогін рвався до неба.
Якусь хвилину Лукас стояв, обводячи зором наїжаченого, мов заслабла птаха, Аппія, розчепіреного поруч Кривого Сілана, насторожену позаду них юрбу, боязко принишклу біля стовпів купку рабів-катів, суворо застиглих, парадно сяючих панцирами легіонерів в оточенні.
— Лю-ди!
Несподівано пронизливий голос Лукаса викликав у юрбі легку дрож.
— Лю-ди! — Лукас показав довгою виснаженою рукою на волаючі стовпи. — Вам цього хочеться?! Опам’ятайтеся, люди, — ви вигубите одне одного! Вам і зараз несила жити. Єдине спасіння, люди, — лю- би-ти! Перед смертю закликаю вас — любіть! Мудрий нерозумного, багатий бідного, сильний слабого! Любіть, як брати! Офіруйте всім заради любові, як я зараз офірую собою!
Лукас кричав, а поряд у конвульсіях знемагав від реготу Фортунат. І недоладна, худюча постать Лукаса, його різкий голос, що зривався, приглушувався гучними зойками, видавався настільки безглуздим, недоречним, що всі почали здивовано перезиратися. Ніхто, крім Аппія, не розумів, що, власне, діється, чому цей високий чоловік опинився біля стовпа і про що він там розпинається — про якусь любов. Біля стовпів із страченими.
Здивування повинно було якось розрядитися. Реготав Фортунат, і його знущальний сміх передавався іншим. Хтось за спиною наїжаченого Аппія істерично вереснув, хтось розсипався дрібненьким смішком, і всі заворушилися, загойдалися — прорвало! Сміялися, розгойдуючись, у юрбі. Присідали, ляскаючи себе по колінах, раби-кати. Тряслися у своїх панцирах незворушні легіонери. Ошкірився у косматій бороді беззубий рот Кривого Сілана, видавив з себе кашляючі звуки. А найголосніше реготав Фортунат. І стогнали розіп’яті на стовпах.
Лукас, який збуджено витягнувся і, здавалося, став від того ще довшим і недоладнішим, озирався з гримасою жаху. Нарешті він похитнувся, схопився за голову, повільно осунувся. А всі дивилися на нього і заходилися від сміху.
Не сміявся лише Аппій, дивився запалими очима на скоцюрбленого біля стовпа Лукаса. Всі вторували божевільному Фортунату. З видимим зусиллям Аппій ступив уперед, волочачи по землі тогу, підійшов, постояв над зігнутим Лукасом, торкнув його плеча.
— Живи… І не будь блазнем.
Різко відвернувся, нерівним кроком, тягнучи за собою кінець тоги, відійшов, скупо кинувши на ходу, щоб лагодилися в дорогу.
Розділ четвертий
Професор-сходознавець Ю. Я. Перепьолкін, який відкрив таємницю древньоєгипетської золотої труни (у ній лежала суперниця Нефертіті), писав потім: «За необхідністю розслідування проводяться способами, описаними у так званих детективних романах, з тією особливістю, що предмет розслідування знаходиться від нас на віддалі більшій, ніж тридцять три століття».
Отож і я, щоб викрити святого апостола Павла, також намагаюся стати Шерлоком Холмсом.
Розглянемо версію, котра сама напрошується: Павло співчуває гнаним і пригнобленим, та пасує перед могутністю можновладців — «нехай кожна людина кориться…»
Однак скупі свідчення не на користь цієї версії.
У Дамаску правитель царя Арети хотів схопити його. Учні спустили Павла у кошику на вірьовці з міської стіни.
В Антіохії юрба розлючених євреїв напала на Павла і його супутника Варнаву, виволокла їх за місто, закидала камінням. Вважаючи мертвими, їх залишили серед поля і розійшлися. До ранку вони опритомніли.
«Від євреїв п’ять разів я прийняв був по сорок ударів без одного…», — невесело згадує він.
Помимо цього його ще тричі били кийками.
Не раз заковували у ланцюги.
Тричі він зазнавав корабельної аварії — «ніч і день я пробув V глибочині морській».
«…у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині… у небезпеках між братами, фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді і спразі, часто в пості, у холоді та в наготі».
Навіть окремі свідчення про життя Павла доводять: він був фанатично непоступливою, безкомпромісною людиною. Ні, не пристосуванець, і наполегливості і сміливості йому не позичати.
Неможливо пояснити його поводження і належністю до касти. Син шатрового майстра, очевидно не бідного, якщо його дід був настільки помітним у процвітаючому Тарсі, що зумів купити собі і своїм нащадкам римське громадянство. Але ж Павло ще юнаком пішов з дому, жив «у голоді і спразі… холоді та в наготі», його оточення — друзі й учні — не з привілейованих верств, і в ніякому разі не вельможі.
Нужденний, гнаний, ніколи не відзначався улесливою покірністю — войовничо запальний, позбавлений будь-якої виверткості, усім його посланням властива напориста прямолінійність, він з тих, хто що думає те й каже. Отже, він був щиро переконаний, коли наполегливо повторював: «Раби, слухайтеся панів своїх». І лише кілька разів у нього соромливо проривається: «А пани, чиніть їм те саме, занехайте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться».
До рабів вимогливо, до панів прохально. «Люби ближнього свого» у Павла виходить з перекосом.
Христос обіцяв царство небесне знедоленим і не мав наміру пускати у нього багатих — «зручніше верблюдові пройти крізь гол чине вушко». І тому раби визнавали його, але який резон їм було йти за Павлом?.. Мабуть, навіть і самим панам не дуже вірилося, що на їхнє жорстоке насильство можуть відповісти самовідданою любов’ю. Не раби і не пани — тоді ж хто наслідував Павла?..
Я схопив трубку, набрав номер…
— Іринко, даруйте за пізній дзвінок. Негайно потрібна довідка: як у нашій моделі прищеплюється павліанство?
Секундне мовчання, зітхання.
— Не хотіла вас засмучувати, Георгію Петровичу, — важко прищеплюється, буксує.
— Чудово!
— Не вважаю так. Модель наша стала млявою, якоюсь недоношеною. А тут ще Христос із небуття виринув…
— Дуже добре. Так і має бути.
— Овва! Ви щось замислили. Похваліться.
— Хвалитися рано. Поки що туманно. До ранку, гадаю, проясниться. Потерпіть.
Я поклав трубку. Мислитель на столі споглядав мене доісторичними очницями. До бісової матері славнозвісний дедуктивний метод! Поганий той криміналіст, який не приймає точки зору злочинця. Шерлок Холмс повинен улізти у шкуру Павла.
І знову, знову я бачу закурений шлях у бурому степу. Стовпи вздовж, від поселення до поселення, на
